дуже опухла. Відспівали небіжку. Поминки зробили під хатою на подвір’ї, де зібралися родина, вчителі зі школи, сусіди, правління колишнього колгоспу та сільський священик.
…на початку її вчителювання школа містилась у старих панських покоях, переобладнаних під навчальний заклад ще з початку радянської влади, яка вперше «під радісні овації» прийшла на захід перед війною. Біля школи була маленька господарська прибудова, яка довгий час слугувала домом для її сім’ї. Коли в післявоєнні роки Христину призначили керівником, школа виглядала кепсько. Переживши війну, панський будинок постарів і частково зруйнувався, тож молода директорка мала широке поле діяльності, щоб усі ці руїни довести до ладу.
на службі Божій за покійною отець Михайло, її давній друг, за віком трохи старший від неї, зі щирим сумом у голосі пригадував, що її починанням не було кінця і краю, усе щось мудрувала та впроваджувала, залишила за собою світлий слід, хоча мала тяжке особисте життя, бо піднімати чотирьох дітей – не мед їсти…
на поминках односельці розповідали різні дрібниці з її життя, які їм запам’ятались, а діти та онуки слухали і пишались нею, хоча сьогоднішня подія була найсумнішою в їхньому житті.
У кінці звично заспівали «Вічная пам’ять», усі знову просльозились та розійшлися по своїх закутках. Залишилися тільки рідні, яких було чимало, діти із сім’ями, де в кожній було по двоє своїх дітей, деякі з них уже були одружені та приїхали зі своїми дружинами, чоловіками та маленькими дітьми.
Приголомшені незахищеністю людини перед смертю, вони, як ті вівці без пастуха, никали один поза одним подвір’ям, чіплялись якихось дурниць, переставляли з місця на місце тарілки, збирали зі столів брудний посуд та недоїдки і за цими дріб’язковими справами ховали свій біль. Вони не могли взяти до тями найголовнішого – не стало їхньої мами. В їхній свідомості не було місця для такої раптової трагічної втрати. У котрий раз повторювали ті ж самі розпачливі фрази:
– смерть підстерегла її зненацька. Вона була зовсім здорова та й не стара, а померла в одну мить.
– Ой! І немає на це ніякої ради, хоч як плач та сумуй, а вороття до старого не буде. Це як під час буревію, коли величезні кремезні дуби раптово ламаються, мов сірники, так і вона зламалась.
І знову чулися схлипування та зітхання.
Люба, найстарша сестра, вирішила, що краще погано покерувати і спрямувати все в якесь русло, ніж бути бездіяльною на цих сумних родинних сходинах:
– Послухайте, давайте зараз все позабираємо, переночуємо і завтра підемо до мами на цвинтар. Я пропоную, щоб до дев’яти днів ми побули в батьківській хаті та підготувались до поминок. Діти хай собі завтра їдуть по своїх справах, а ми – ні. не знаю, як ви, але я не можу зараз їхати додому і залишати мамину душу в хатній самоті. Ми так давно не були всі разом. Хоч і гірка наша зустріч, але в гурті нам буде легше, та й діти наші й онуки вже скучили один за одним. За ці дні і на городі щось зробимо.
