ввів у родинну таємницю, про яку Люба ніколи б не могла і подумати. Мама писала своїм каліграфічним почерком різкі слова, яких діти ніколи не чули з її уст.
«Миколо! Я розумію, що тебе спіткала любов і тобі затьмарило очі, але не будь вже ти останнім паскудником і згадай, як я, молода вчителька, приїхала на роботу, а ти був сам із трьома маленькими дітьми і хворою жінкою. Хто тобі поміг у той час з усім? тільки я, та й заміж за тебе пішла, бо шкода було дивитись, як ти з ними мучишся, і зі села твого переїхала на пусте місце, бо хотіла, щоб діти знали, що в них є рідна мама, а не слухали потім дурниць із чорних людських пельок, як підростуть, і щоб не травмувати їх. Я виросла в багатодітній сім’ї і знаю, що таке плече близької людини поряд. Якби мої всі не загинули на війні, то хіба б я приїхала сюди в таку далечину на захід? Але я знала, що тут немає такого голоду, як у нас на півдні, тому згодилась. та якби знання, що попаду в таку халепу із тобою, то краще б просилась на роботу на Північний полюс. Май совість! Приїзди додому! Діти весь час питаються за тобою, а я говорю, що ти десь пропав чи загинув. Може, гріх так говорити, але мені було б легше жити на білому світі, знаючи, що тебе немає в живих, краще б тебе дійсно роздавив на смерть твій комбайн. Якщо не повернешся зараз, виховаю всіх дітей сама, і народженого мною і приведених на світ твоєю Марійкою. Вона, бідна, напевно, на тому світі перевертається, коли бачить, з якою твариною дітей на світ пустила, але май на увазі, як залишишся там, ти для мене і дітей вмер назавжди. Як повернешся зараз – прощу і ніколи не викажу ні при якій сварці, але в серце своє ніколи вже не впущу і образи не забуду, поки буду жити. Маєш місяць часу на роздуми. Христина».
Уже була північ, а Люба все перебирала папери та листи, але більше нічого цікавого не знайшла. Конверта від останнього листа батька зі зворотною адресою не було.
Відкриття було шокуючим, Люба не знала, що з ним робити, чи порушувати стабільність у сім’ї та родинах, чи ні. сиділа за столом, а сльози текли з очей такі рясні, ніби й в очі хтось насипав солі. Гарячі, вони обпікали її щоки, а вона їх навіть не витирала – було надзвичайно шкода маму.
серце стискалося від розуміння того, як їй було важко все життя нести у своїй душі тяжкий камінь його зради і ніколи не показати цього ні за яких обставин, говорити завжди з повагою про їхнього батька, який виявився останнім волоцюгою. Вона і заміж більше не вийшла, видно, зовсім розчарувалась у чоловіках, хоча в неї і часу не було на відпочинок та якісь залицяння – вдома четверо дітей, а на роботі – ціла школа, якою вона горіла до останнього дня. Маму ніколи не турбувало серце, і зараз її раптову смерть Люба «списала» тільки на його домагання повернення додому. Вирішила, що завтра до всіх доведе цю приголомшливу новину.
Люба не спала цілу ніч, не могла. Зранку, коли зібралися в кухні за столом тільки дорослі зі своїми сім’ями, а внуки і правнуки були на подвір’ї, вона набралася сміливості та почала:
– Ви тільки не хвилюйтеся, але я маю щось дуже важливе повідомити вам усім!
немає
