красою батьківської землі. Від діда-прадіда вони вперто мережили своє розмірене спокійне буття по канві споконвічних приписів і настанов цього чудового краю, в якому їм судилося жити. Були виважені, господарні і дбайливі, докладали всіх зусиль, щоб переробити нескінченну сільську роботу: вставали зраненька, ледве на світ благословляється, і лягали спати з першими півнями.
І лише тепер, коли сусіди потребували їхньої допомоги, вони змінили свій звичний життєвий ритм, бо віддано зберігали старовинні звичаї: в останню дорогу своїх земляків проводили вкупі і святкували також усе разом.
От і на це весілля зійшлося ледь не все село. До них приєдналися міські гості, уся вулиця вздовж була заставлена невеличкими автобусами і машинами, які привезли гостей з усіляких усюд. Хлібосольні і доброзичливі сусіди вже визначилися між собою, хто буде забирати на нічліг приїжджих з міста.
Весілля справляли на подвір’ї бабуні нареченого. Одружувався її старший онук – Іванко. Селяни гуртом зробили великий дерев’яний навіс, який зі середини прикрасили яскравими гуцульськими килимами, барвистими ліжниками, гілками ялиці та різним пахучим зіллям, а на центральній стіні цього тимчасового розбірного сільського ресторану прикріпили старовинні, ще дідівські образи, вправно завиті вишиваними рушниками.
Нарешті підготовчі роботи були завершені і наступила урочиста частина – усі йшли до церкви, яка стояла в центральній частині села. Усміхнені молодята очолювали величну весільну ходу і зупинялися навпроти кожного подвір’я та чемно вклонялись усім, хто вийшов подивитися на багатолюдний яскраво вбраний радісний кортеж.
Такої великої кількості приїжджих на своїх теренах селяни ще не бачили, і тепер ця церемонія для них виглядала як виняткове святкове дійство, майже театральна вистава. З кожного подвір’я лунало: «Най вас Бог благословляє!», «Хай вам щастить!», «Многії і благії літа»…
Усе говорило про щирість і доброту місцевого люду, який жив далеко від міста, і в цей час не переймався проблемами незнайомого жорстокого урбанізованого світу, що вирував за обрієм…
Коли Іванко йшов до шлюбу, його мама так плакала, що інші її діти і чоловік Євген напівжартома звертали їй на це увагу:
– Марічко, – тихенько шепотів чоловік, – заспокійся, усе буде гаразд. От побачиш, весілля пройде на вищому рівні. Ти ж знаєш, що ми зробили усе можливе, а неможливе залишимо на Бога. Не хвилюйся… Я тебе прошу, перестань плакати, бо вже люди дивляться на тебе…
– Мамо, припиніть, будь ласка… Ну що ви заводите плачі і наганяєте на себе і на нас жаль? Він що, бознакуди їде? Та одружується ваш син і влаштовує особисте життя. Радіти треба, а не нервуватися. Давно вже йому пора було це зробити. Нарешті він розв’язав нам весільний мішок, тепер і ми можемо за ним, найстаршим…
– Я вам дивуюсь, мамо! Усі навколо такі веселі, а вам мало що бракує, щоб ви не затужили. Зрозумійте, що Іванко
