дочекалися цієї приємної і хвилюючої події.
Вони довго готувалися до урочистості та весілля, але воно, як і все в нашому житі, пролетіло за мить…
Ще в пам’яті лунала запальна весільна полька, і гості з приємністю згадували, як радісно кружляли у швидкому танці під заворожуючий спів скрипки і звук бадьорих акордів баяна…
Танцювали на дерев’яному настилу, який відігравав роль підлоги. Свіжотесані та гибльовані дошки приємно пахли живицею. Особливо це відчувалося вночі. На той час гості вже отримали повне задоволення від щедрого частування, а тепер на додаток вони, ніби навмисне, були оповиті п’янким і незвичним запахом свіжої деревини. Та найбільше, що вражало усіх присутніх: ні з чим незрівнянний небесний килим – темносиній, майже чорний, на якому, під пильним чергуванням яскравого молодого місяця, низько висіли великі золотаві зірки літнього нічного неба. Вони ніби підморгували танцюючим і додавали їм романтичності й наснаги, і пари знову й знову кружляли у вальсі під мелодійний плач саксафона, яким майстерно володів приїжджий міський музикант…
А в проміжках між танцями місцеві співачки багатоголосо виводили свою улюблену:
Очі синії-сині дала мати дівчині,
А навіщо давала, та й не знала сама.
А тепер цій дівчині через очі ті сині
Ані вдень, ані вночі та й спокою нема.
А нащо було, мати, очі сині давати?
Очі сині самотні, мабуть, будуть навік.
Очі сині та карі не підходять до пари,
А від цього серденько тільки в’яне й болить.
Не журися, дівчино, не журися, рибчино,
Прийде в серце потіха, прийде радісний час,
Поєднається серце з юним другом навіки,
І заграє веселка у дівочих очах.
Це було чудово… Але й воно минулось, мов казковий сон. Непомітно для всіх підкрався сумний момент прощання. Молодята розібрали весільні подарунки і поскладали в машину, щоб відвезти цей скарб на нову квартиру, у столицю. Мама молодого виносила з хати пуховий коц і подушки, які власноруч зробила бабуня. Сестри несли пакунки із простирадлами, рушниками та різним домашнім дріб’язком, який мама завчасно купила для свого сина у придане. Вона так обдаровувала його, ніби видавала заміж доньку, а не одружувала сина.
Прощання в родині було напіввеселе, напівсумне. Молодь жартувала і сміялась, мама і бабуня плакали, а зажурений тато ходив за ними крок у крок і заспокоював їх обох. Нарешті молодята завели машину, з усіма розцілувались і щодуху поїхали у своє нове життя…
Тато, мама і бабуня, добре розуміючи, що на сьогодні їхня головна роль уже зіграна, раз за разом важко зітхаючи, пішли відпочивати, молодше покоління залишилось у літній кухні і продовжувало святкування, тепер уже без головних героїв цієї події, і тішилось тим, що літо – чудова пора для весілля.
Тридцять років тому…
Був подібний лагідний день, Марія і Євген їхали до родини.
