незнайоме і цікаве життя.
…Минули роки, а в пам’яті Марії не стерся той вечір, коли діти вперше переступили поріг свого нового дому.
Вона пам’ятала всі маленькі дрібниці, які тоді для неї – мами – мали велике значення.
– Іванку, відпусти мою ручку, не бійся, тепер я тебе нікому не віддам. Віднині ти мій синочок, ми вдома. Я, тато, Світланка і ти, – говорила вона, розбираючи хлопчика з того одягу, в якому він був у дитячому будинку.
Коли вони забирали ледь заспокоєного Іванка з будинку, вихователька принесла йому на заміну чисті штанцята і сорочинку. Дорослі не хотіли його там перебирати, щоб знову не лякати і не нервувати.
– Дітки, тато зараз вдягне домашній одяг і я, а потім вся наша родина підемо вечеряти. Добре?
Марія займалась Іванком, а Євген – Світланкою. У нього трусилися руки, коли він схвильовано вів дівчинку до ванної кімнати, щоб вмити її заплакане личко. Після того рейваху, який вчинив хлопчик, вони хутко пішли із дитячого будинку. Єдине, що вимагала директорка від новоявлених батьків, – написати заяву на всиновлення хлопчика і дати розписку, що вони донесуть потрібні документи протягом кількох днів. Вона в них не сумнівалась, бо бачила, що має справу із порядними людьми. За довгі роки роботи в цій сумній установі вміла добре розпізнавати людей, наче наскрізь бачила та відчувала думки і могла безпомилково оцінити їхні наміри, тому на свій страх і ризик зробила для них такий виняток.
На її пам’яті це був перший випадок, коли одні батьки забирали двох дітей одночасно, і що це рішення вони прийняли упродовж кількох хвилин.
Перед тим Марія і Євген ретельно готувалися до приїзду дитини, знали, що приведуть у свій дім дівчинку, для якої купили ліжечко, одяг та різні іграшки. Для хлопчика в них не було нічого.
Після першої сумісної вечері, незвичної для всіх, але від того не менш веселої, дорослі розповідали дітям про їхній новий дім, показували, де вони будуть спати, їсти, бавитись. А потім усі разом пішли у ванну, щоб спочатку скупати Світланку. Хлопчик в’юнким хвостиком тримався за Марію, не відходячи від неї ні на крок. Він так само намилював мочалку і тер спинку задоволеній дівчинці. Батьки дозволяли йому брати повну участь у цій веселій процедурі. Діти заходилися сміхом. Ніхто до того не мив їх так ретельно в цікавій пухнастій воді, в яку Марія не пошкодувала влити пахучої пінки для дитячих купелей. Потім дівчинку поклали спати, і ця маленька білява лялька, замучена незвичним рухом, цікавими і приємними подіями, заснула за мить.
У хлопчика купель виявилася трохи сумнішою. Коли роздягнули, Марія побачила: без одягу дитини було «пучка духу».
– Господи, та який же ти худесенький, одні реберця виступають і маленька дупця, – Марія зітхала, натираючи мочалкою тільце маленького незнайомого їй синочка. Вона тільки тепер осягнула міру тієї великої відповідальності, яку вони взяли на себе отак одразу. Одна дитина, і двоє дітей – велика різниця, тим більше, коли ти їх не знаєш,
