наснився, нібито не про мою Раєчку, але все одно…
Ще не договорила, а він знову постав перед очима – ходить порожніми вулицями свого села, а ніде ні душі, лише згодом одна жінка зустрілася, вона голосно сміялася немов божевільна. «Може, й насправді розуму лишилася? Чи дітей поховала, чи солдати зґвалтували». – Дуня намагалася вгадати, дуже схожою вона була на Улянину старшу доньку.
Жінки знову деякий час сиділи мовчки. Мар’яна тримала на руках Ванька, який, відігрівшись, кліпав очима та інколи посміхався, а хлопці на печі, як і раніше, почали стріляти по німцях.
– Мар’яно, – мов із того світу почувся голос Горпини. – Невже ми її так і відпустимо, не розказавши правду? Відтягували скільки могли, куди ж далі? – Вона так дивилася, неначе на її шию зараз накинуть зашморг.
– Ви на що натякаєте? – Уляна вмить схопилася з полика. – Почали, то доказуйте! – аж крикнула сердито. – Невже сестра моя рідна від мене щось приховує? – блиснула в напівтемряві глибоко запалими очима. – Побійся Бога, у нас з тобою кров одна! – благала, відчуваючи щось недобре.
Мар’яна сто разів обдумувала цю розмову, а коли настав час, не знала, з чого й починати.
– Мужайся, сестричко, ти в нас, як ніхто інший, тверда характером, – обняла її за плечі. – Війна була поряд з нами. Раніше не повертався язик сказати правду, яку партизани в село принесли, – відчувала, як почало трястися тіло Уляни, бачила, як забігали її очі, затремтіли руки. – Кріпися, дорогенька, мені теж важко повідомити тобі… – язик не слухався, потім і зовсім затерп. – Немає твоєї Валі, – коли проказала, здалося, що з її губ злетіла сама смерть.
Почувши, бліда Уляна посунулася на лавку. Тепер від її твердості нічого не лишилося. Усі намагалися втішати, але, здається, вона нікого не чула. Обличчя зливалося з білою стіною, хололи не тільки руки, а й усе тіло.
– Дайте їй крапель яких-небудь, – налякалася Мар’яна, – дайте швидше, – дивилася на Горпину. – Невже помирає? Ой, лишенько яке в нашу хату зайшло! – причитала, не відходячи.
– Зачекай, Уляно, зачекай. – Горпина вже шаруділа у своїй торбині, шукаючи флягу. – Для хворих партизани давали німецький трофейний спирт, потім я і нашим його розбавляла, – хотілося їй пояснити. – Випий, нехай серце відпустить. – Булькнула у кухля та простягла його.
– Нічого не питиму, кажіть далі, – ледь ворушила Уляна посинілими губами.
Потім посунулася з лавки та впала на коліна перед образами.
– Ідіть усі в іншу кімнату, швидко туди! – наказала Мар’яна дітям, аби вони не налякалися. Сама знову підійшла до сестри.
– Хочу знати все від початку й до кінця. – Уляна благала мов із того світу. – Я витримаю, – зігнулася в поклоні до самої долівки.
– Може, іншим разом або завтра. – Зустрівшись з її поглядом, Мар’яна замовкла, лише згодом знову почала, затинаючись: – Ще Тимоха розказував, як німці спалили всю вулицю, де жила Валя
