style="font-size:15px;"> Хотіла навіть плюнути в обличчя, бо й душу перевернув своїми словами. Стрималася лише тому, що всередині ніхто не протестував, навпаки – причаївся десь у куточку і збирався погодитися.
– Хоч і темно, але нічого їх розпускати. – Сердитий дядько Михайло вже збирався вдарити її по руках. – Чим більше німець вистріляє хохлів, тим совєтам краще. – Для неї це було просто відкриттям. – І про таке думав. Самим потім менше роботи буде, бо не вірю, що все зміниться. Не вірю, і все. – Здавалося, що він говорить крізь сльози. – Ми мов зайві на цій землі. Розумієш? – Трусив її за плечі, так йому хотілося, щоб вона погодилася з кожним його словом.
– І правда! Ні одному, ні другому не нужні. – Горпина кусала свої губи, тільки б не закричати.
– Думаєш, Михайло мовчить, то нічого й не розуміє? – Він уже відчув, що вони на одному боці. – Оточили містечко рано-вранці та давай усіх на вулицю виганяти, а ті спішать, думають, що перевірка документів. – Він ніколи не був таким красномовним, і вона його слухала з відкритим ротом. – Заганяли німчугани людей, мов худобу на бойню, – групами по 50 та по 100 чоловік: кого в школу, кого в церкву, в клуню, колгоспну контору, ресторан. Убивали з кулеметів, потім палили, було й живцем, як про Улянину дочку розказували. І треба ж було тому Ступаку заручників із в’язниці визволяти? Із-за двох чоловіків усе зчинилося. А що? Командирові партизанського взводу все дозволялося. Правда, хто б не пішов, коли там сини рідні? Ще й дружину перед тим німці розстріляли. Врешті хлопців своїх він усе-таки визволив, сам тільки втекти від кулі не встиг. Але дорого його сини людям обійшлися!
– Ой як дорого! – хитала і вона головою. – Сім тисяч старих і малих? – знову повторювала ті цифри, які відтепер залягли в її пам’яті надовго. – Що ж тоді на фронті творилося, коли в окупації нікуди було подітися ні від чужих, ні від своїх? – Тепер її мозок швидко складав усе до купи. – Ми ще раніше від Корюківки могли полягти чи погоріти. До цих пір не можу зрозуміти, як уціліли, – і тоді, коли Костя помічника коменданта вбив, і коли партизани пальне зірвали та пограбували. Наші люди тільки тепер отямлюються та кажуть, що чудо сталося. Думають, що Лаврентій за нас молився. Інакше й наші б кістки на попелищах валялися. Буде він лежати біля Феодосія в Чернігові, ось подивишся. – Вона вже давно вбачала в ньому непросту людину. – А що, навіть святий Миколай колись простолюдином був.
– Чи й не чудо! На початку то було, німець тоді ще не знав, як себе вести, а це ось – першого і другого березня, уже їм жарко у нас стало, – аналізував дядько Михайло минулі події. – За Корюківку кажуть так: такої трагедії світ ще не бачив. – Зараз він повторив те, що сказали партизани після тієї гарячої німецької каральної операції. – Правда, світ, може, й не бачив, а нам різне доводилося. Ти тільки того… – спинився, придивляючись до Горпини, – не кажи нікому, бо, може, що й не так.
– Бач, тепер і ти назад, сказав і налякався. Теж мені козак. А слово не горобець, вилетіло, то не піймаєш. – Їй зовсім не хотілося замовчувати таке велике лихо.
– Чого мені боятися? – Хоча
