від м’яса вже не той дух ішов, каже, що солі ніде було взяти. Пересмажила його, щоб зовсім не засмерділося, але наш брат солдат завжди голодний, то ми й таке поїли.
– Їжте, дорогенькі, що в нас є, а по дорозі знову просіть, то так і доберетеся, – поки радили жінки, вже й навкруги возів ходили, де сиділи й лежали поранені бійці.
– Ми ваше з собою заберемо. Якщо після того м’яса все добре буде, тоді й з’їмо, щоб харчі не перевести, – і про таке вони жартома. – Спасибі, дай Боже вам своїх діждатися! – дякували, оглядаючись.
– А скоро війна скінчиться? – схаменулися жінки, забувши про найголовніше.
– Скоро!!! – розкотилося по всьому полю.
Колона віддалялася, а жінки ще деякий час стояли на дорозі й махали їм своїми хустинами. «Скоро! Скоро! Скоро!» – свистів вітер, ніби повторюючи слова. І жінки стояли мов заворожені, насолоджуючись почутим.
– Дорогенькі молодички, пропустіть ще одного! – кричав хтось позаду них. – Та дайте хоч подивитися на вас! Хто такі будете? Свої чи чужі, – не вгавав солдат із перев’язаною рукою. – Чого такі худі стали? – находу встиг помацати кожну здоровою рукою. – Був би час, я б… ой! Розігнав вам кров, а то обличчя сині, мов пупи курячі, – намагався їх розвеселити.
– Та це ж Петро, Антипа Ювженка син, тобто Шурочки-перекладачки брат, – першою впізнала його Мар’яна.
– Петро, наш Петро! – кинулися жінки до свого земляка. – Солдат із фронту, наш, березівський! – тягли до нього руки, аби хоч доторкнутися.
– Та обережно ви, сороки-білобокі, не чіпляйтеся, бачите, рука прив’язана. Був би здоровий, залишився б хоч на одну ніч!.. Гей-гей! – махав їм, поспішаючи за своїми, бо ті були вже далеченько. – Не сумуйте, я хоч на день прийду в село; якщо не відпустять, то втечу з госпіталю. Бувайте здорові! – кричав він, усе рідше оглядаючись.
– Чому ж ми про Шурочку нічого не спитали? – схаменулися лише зараз. – Чи жива вона?
– Жива, – запевняла Мар’яна. – В іншому селі в родичів переховувалась, ніхто не говорив, де саме. – Навіть вона до останнього не знала, що та молоденька дівчина на партизан працювала. – Отак майже два роки витримала! – дивувалася й зараз. – Вона тут, а батько і брат на фронті воювали. Яка тільки сім’я! – не лише вона, все село ними пишалося. – Це ж її дід нашу двоповерхову школу будував ще до революції, – переказувала розповіді діда Сави. – Змурували з цегли один поверх, а тут зі Стольного на Низівку великий пан їхав – Мусін-Пушкін. Чули про такого? Спинився, розпитав, хто будує земську школу. А взнавши, що не буде другого поверху, велів покликати наших панів та й каже: «Не жалійте грошей, люди добрі, бо ваші діти тут ще помістяться, а онукам уже ніде буде вчитися». Пообіцяв дати дерев’яні балки з російського лісу, і навіть сказав, коли їх забрати в Низівці з потяга. Наші не повірили, однак поїхали і привезли. Так і збудували двоповерхову. Той пан за свої балки і копійки не взяв.
– І для чого вони йому, аби в кишені брязкали. Дід Кирило казав, що в пана було десять тисяч десятин землі, – пригадувала Христина. –
