погляд! Чому він на мене так дивиться? Мені страшно… – Її навіть лякав Надин божевільний погляд, який вона кидала по хаті. – Я молоденька, а він здоровий і ситий, – різко переходила на шепіт, ніби комусь на вухо. – Як звуть питає… – застигло на мить обличчя нерухомо. – Надя!!! – закричала на всю хату. – Куди мене тягнете? Я не хочу! Я поранених спасати мушу! Он їх скільки! – тремтіла вона, ніби й зараз виривалася з чиїхось цупких рук.
– Господи! І ця помирає, – ледь сказала Горпина. – Отче наш! Іже єсі на небесі. Да святиться ім’я твоє, да прийдєт царствіє тває, да будєт воля твая… – поспішала читати молитву.
– Не чіпайте мене, ви п’яні! То й що, що генерал! – знову кричала Надя на всю хату. – Мені боляче! Мені… Мамо!..
– Царю небесний, приіді і вселіся в ни, і очисті ни от всякія скверни… – читала Горпина вже наступну.
– Я застрелю тебе. – Надя різко перейшла на страшний шепіт. – Ви ґвалтівник, а не герой, – підняла праву руку і ніби цілилась у когось біля дверей. – Ти не прокинешся, ти більше ніколи не прокинешся, – шепотіли її до крові покусані губи. – Не можу, не можу натиснути, – знову тряслася в гарячці. – Тоді й мене вб’ють. Вони тут, вони за дверима, його охороняють. А хто тепер я? – намагалася схопитися, потім впала на подушку і зовсім стихла.
– Тоню, давай удвох, пропаде ж дівка, – і собі тремтіла Горпина. – Мені ще такого не було. Треба рятувати хоч дитину. Я зараз рушником видавлю, а ти приймай її на свої руки, іншого виходу в нас немає. Тягни за ніжки, як теля в корови, тільки потихеньку, я вже давно намацала, що не голівкою піде. Приймай, не бійся… – не замовкала Горпина, бо не могла обійтися без помічниці. – От молодець! От яка ти молодець! – підхвалювала, і в самої тремтіли руки. – Нарешті хлопчика ми піймали! – ледь тримаючись на ногах, доводила свою справу до кінця. – Тепер бризкай святою водою та швидше повертайся, дитя вже мити треба, – підганяла Тоню, яка витирала рушником їхні змучені обличчя, подавала теплу воду та хвилювалася, щоб вистачило сил у них обох, адже до ранку вони дуже заслабли. Але втома відступила, тільки-но дитинка почала кричати. Спинившись, вони дивилися на те пташеня, у яке Бог якраз вдував душу. Розплющила очі й Надя.
– Нехай покричить, нехай усім розкаже, що народився, заодно легені розправить. Ми поморилися, а йому найтяжче було на світ Божий потрапити. Здається, всі впоралися, – примовляла Горпина, розглядаючи малюка. – Слава Богу, все на місці, і ніжки довгі та стрункі, тож хороший воїн буде. Ще й понеділок сьогодні, а з нього світ починався, – її обличчя торкнулася надзвичайна радість. – Як назвеш його, Надю? Михайликом би треба. Скільки подій у нас із цим празником пов’язано! – придивлялася до неї і знову не могла зрозуміти – чи повернулася свідомість, чи й зараз ні? – Синок гарний, у тебе пішов: і носик такий, і навіть пальчики на ручках, – знала Горпина, яким ключиком відкрити серце матері, тому й використовувала весь свій життєвий досвід. – Це він зараз синюватий, бо старався
