і поволі поплентався до комори. Там, на горищі, він кинув на суху солому якусь ряднину та вклався зверху в найкращій своїй сорочці з тонкого білого сатину, котру вдягав лиш на свята. Полежав так хвильку, слухаючи далеке гуркотіння грому, та й заснув, насолоджуючись тишею.
Вранішній промінь сонця, просковзнувши поміж щілиною в занавісках, торкнувся сонного лиця Ганнусі теплим своїм дотиком, ледь відчутно полоскотавши ніжну шкіру. Дівчина ворухнула бровами, нахмурила гладеньке чоло, а потім розплющила очі. Зо хвильку полежала так, приходячи до тями, слухала звичні, майже непомітні звуки сільського ранку: оглушливе, навіть надривне кукурікання півнів, цвірінчання горобців та глухе мукання корів, яких вели на випас. Було також чутно, як обережно дзвенить посудом мама, готуючи сніданок.
Сонячний промінчик, награвшись, сковзнув далі, торкнувшись Ганнусиних рук, і вона знову заплющила очі, все ще залишаючись у полоні вранішньої дрімоти. І, напевно, знову б заснула, якби не рудий з чорним їхній півень, що, вистрибнувши на лаву біля вікна, прокукурікав так голосно, що Ганнуся навіть кинулась на своєму ліжку. Невдоволено забурчавши, вона припала до шибки і пригрозила розбійнику кулаком.
– Ну, шибенику, ти в мене доспіваєшся! У борщ укину.
Півень скосив на неї вологе темне око, подумав, а потім, немов насміхаючись, заспівав ще голосніше.
Ганнуся роздратовано засичала.
– Заріжу! – пообіцяла вона і відкинула ковдру. Все одно рудий розбійник заснути не дасть, а там скоро вже й на ланку. Краще встати та допомогти мамі зварити борщ, нема чого подушку давити, хоч мама завше її шкодувала, наполягаючи, щоб добре відпочивала.
– Уже прокинулась, доню?
Ганнуся звела на маму ще сонний погляд, усміхнулась, а потім повільно звелася на ноги.
– Та з отим паскудником, що горланить під вікном кожного ранку, не схочеш, а прокинешся, – весело відповіла вона, поглядаючи на маму.
Ярослава тільки посміхнулась.
– Не сердься на нього, доню. Він же у нас такий красень!
Ганнуся потягнулась.
– Доспівається в мене той красень, що в борщ утрапить, – пробурмотіла вона, розплітаючи свою довгу чорну косу, заплетену на ніч, та торкаючись волосся товстим гребінцем.
– А як ти спала, Ганнусю?
Ганнуся згадала, як крутилась, намагаючись заснути, слухала буркотіння грози за вікном і думала про Гребенка, але мамі того не сказала, тільки знизала плечима та всміхнулась.
– Добре, мамо. А що?
– Вигляд у тебе втомлений.
– То тобі здалось, мамо.
Ярослава промовчала, пильно вдивляючись у спокійне лице Ганнусі, зітхнула та пішла до сіней. У хаті стояла тиша, порушувана тільки оглушливим співом півня за вікном та цокотінням курей під хатою. Ганнуся все чекала, що мама ось-ось знову заговорить за Павла, але та мовчала, не наважуючись торкатись цієї болісної теми.
Сонце підіймалось усе вище, ранок поволі минав, і вже зовсім
