й тобі вечора, Ганнусю, – досить непривітно відгукнулася вона, й Ганнуся здригнулася від тону, котрим було названо її ім’я. Ой, знала, знала ця гостроноса Галька, що в неї, Ганнусю, зачмарено закохався її Павло. Знала й ненавиділа її за те, ой як ненавиділа. – Павла мого не бачила? – нібито й спокійним голосом запитала Галина, але Ганнусі раптом здалося, що та її ударила, ударила силою своєї ненависті.
Блакитні очі спалахнули у відповідь.
– На полі бачила твого Павла, – відповіла вона, уже не відчуваючи добрих почуттів до цієї жінки. Яка провина може бути перед злою павучихою, що он зиркає з такою ненавистю.
Гордовито поглянувши на притихлу Галину, Ганнуся обернулася й увійшла в двір з високо піднятою головою. Її босі ноги, запилені та втомлені після довгого дня, майже відразу ж потонули у м’якому шовкові трави, яку мама розсіяла по всьому обійсті. Пройшовши біля вибіленої стіни хати з вузькими прорізами вікон та синіми віконницями, вона штовхнула двері й голосно гукнула:
– Мамо, я вдома!
У сінях війнуло на неї пахощами свіжозвареного борщу та смаженої на вишкварках картопельки, й запах цей, запах дому та мами, торкнувшись її, нагадав, як вона зголодніла. Та від маминих смаколиків і не в голодної слина тече, а вже зараз… Посміхнувшись про себе, Ганнуся витерла ноги й увійшла до великої кімнати, котру батьки називали залою, обвівши поглядом звичні з дитинства вже старі та подекуди поламані меблі, серед яких особливо пишно виглядала кована скриня з її посагом. Біля стіни стояв довгий стіл, застелений блідо-сірою, буденною скатертиною, над ним, обрамлене вишитими рушниками, зображення невідомої квітки. Ганнуся знала ще з дитинства, яким болем для мами був отой куточок біля вікна, що виходило на схід сонця. Колись, ще за життя діда Якова – Ганнуся це пам’ятала, – під цими ж вишитими трояндами рушниками красувалися дві ікони, біля яких завжди світив крихітний вогник і мама так часто щось шепотіла, навіть не помічаючи сліз, що котилися по її щоках… А для малої Ганнусі дивно було бачити маму, яка розмовляла з кимось невидимим. Вона не чіпала її в такі хвилини, а коли питала, мама коротко відповідала:
– Господу я молилася, доню. Колись, як порозумнішаєш, я й тебе навчу.
І допитлива Ганнуся чекала. Але дочекалась тільки того, що татко, повернувшись з міста, зірвав ті дві потемнілі від часу дощечки й закинув їх на горище, зовсім не звертаючи уваги на сльози та крик мами. То був єдиний на пам’яті Ганнусі випадок, коли батьки посварились, і до цих пір не забула вона біль в очах мами, біль та розгубленість, які були відповіддю на жорстокі, зовсім незвичні для татка слова.
– Для мене віднині твого Бога не існує. Був би він, наші діти не лежали б зараз у сирій землі.
Мама промовчала. Другого дня вона віднесла ікони до тітки, але вірити в Бога не перестала, терпляче переживаючи безвір’я чоловіка.
– Утомилася, Ганнусю? – лагідно запитала Ярослава Ганнусю, і та, поглянувши на маму, помітила
