святкувала, а вона сама.
Стрімко обернувшись, вона кинулась до дверей, краєм вуха зачувши крик матері, але не звернула на нього уваги.
– Галько, ти куди?
Галина промовчала, тільки гучно гримнула дверима в сінях та вискочила у нагріте повітря спекотного полудня. Вона мусить, неодмінно мусить боротись за своє щастя. Й зараз у цьому мовчазному, статечному чоловікові вона вбачала своє спасіння, спасіння свого кохання. Швидко пробігши поміж коморою та хлівом, Галина опинилась на городі, а вже звідти увірвалась на подвір’я Кравецьких. Вхопивши краєм ока застиглу постать Ярослави, що терла кабаки на великій іржавій тертушці, вона кинулась до Микити, який порався біля старого воза.
– Микито Яковичу, голубчику, допоможіть, – зриваючись на крик, заволала вона, хапаючи збентеженого Кравецького за тверду, мозолисту та суху долоню і зазираючи в його суворі, досить непривітні очі. – Благаю вас, допоможіть!
Кравецький закліпав.
– Галино, що трапилось?
– Горе в мене, Микито Яковичу, – захлипала Галина, не зводячи з нього наполегливого погляду.
Кравецький нахмурився.
– Помер хтось?
– Я помру, – раптом зі злістю вигукнула Галина, відпускаючи його суху долоню та притискаючи руки до своїх пласких грудей. – Помру, якщо ви дочки своєї на ланцюг не посадите.
Микита спохмурнів ще більше.
– Що таке? Не розумію.
– А що ж тут розуміти? Погано ви виховали доньку, Микито Яковичу, дуже погано, коли вона залицяється до чужих чоловіків та відбирає в дітей батька, – промовила, мов виплюнула, Галина, з напругою вдивляючись у потемніле обличчя сусіда. Десь за спиною налякано зойкнула Ярослава, але Галина навіть не озирнулась, зосередивши всю свою увагу на цьому дещо похмурому чоловікові. Бо відчувала, що тільки він спроможний їй допомогти.
– Що ти таке мелеш, Галино?
– Правду.
– Яку правду?
– А про те, що дочка ваша волочиться з моїм чоловіком, – з наболілою зсередини злістю мовила Галина, відчуваючи, як наповнюються очі гарячою та пекучою вологою. Бо уявила, як її Павло, такий рідний і вродливий, десь обіймає та цілує ту кляту Ганну, даруючи їй свою ніжність та пристрасть, притискаючи до себе жадібно й міцно.
Лице Кравецького закам’яніло.
– Це серйозне звинувачення, Галино.
Вона хлюпнула носом.
– Так Павло сам зізнався.
Кравецький глянув на неї важко, недовірливо, потім перевів погляд на дружину, вдивляючись у неї пильно, допитливо. Галина теж озирнулась. Озирнулась, аби побачити на виразному обличчі своєї сусідки чіткий острах та провину.
– То правда, Ярославо? – спокійно запитав Микита дружину, але Галині його спокій видався досить оманливим.
Ярослава
