style="font-size:15px;"> Він постояв якусь мить, а тоді рішуче попрямував до неї, пропалюючи палким, відвертим поглядом. Коли він простягнув руки, аби схопити Ганнусю в обійми, дівчина раптом, несподівано для себе, вигукнула:
– Не треба!
Павло розгублено опустив руки.
– Ганнусю, але чому?
– А ви не знаєте?
– Ні!
– Невже Галина не повідомила вас про те, про що вже встигла розказати моїм батькам? Невже ви не знаєте, що маєте вдруге стати батьком?
У місячному світлі було видко, як Павло нахмурився та скривився. Відчайдушним жестом запустив руку в густе світле волосся, важко зітхнув.
– Знаю я, Ганно, все знаю. На жаль.
– На жаль, – відлунням відгукнулась Ганнуся й затихла. Примара важкої Галини, знервованої та зі злим поглядом, мов жива, стала біля Павла, нагадуючи, що не належить їй цей чоловік і ніколи не належатиме.
Павло зробив до неї крок, упіймав слабку, якусь мляву руку і міцно стис між своїх долонь.
– Але ж то нічого не змінює, Ганнусю, моє світелко. Заради тебе я все покину, як би важко то не було…
– Не кажіть так, – відсахнулась від нього Ганнуся, вивільнивши руку. – Ніколи нам щастя не буде, ніколи не збудуємо ми його на сльозах Галини. Та і я не зможу так жити.
– А кому вона потрібна, Ганю, ця твоя жертва? – розсердився Гребенко. – Гадаєш, що мені? Ні, люба, помиляєшся. Вона нікому, окрім Гальки, не потрібна. Я так стомився від неї, настраждався. Досить! Тепер я щастя хочу, не з нею, обридлою та нелюбою, бути, а з тобою.
– Нічого не вдієш, так уже доля склалась, – повторила Ганнуся мамині слова.
– А ми можемо її змінити, – заперечив Гребенко, ухопивши Ганнусю за плечі й примусивши її глянути на себе. – Ми поїдемо далеко звідси, туди, де будемо тільки удвох. Там не буде Галини, не буде її ревнощів та остогидлого невдоволення.
Ганнуся гірко усміхнулась. Ні, не зможе вона бути з ним щасливою, не для неї він, а то якесь затьмарення, примха молодого та ще недосвідченого серця, котрому забажалось мати те, що було таким гарним і звабливим. І мама має рацію: воно мине, колись мине.
– Ні, – коротко відповіла вона, – я не зможу так учинити, зрозумійте мене!
Павло нахмурився.
– Зрозуміти? Ні, Ганю, я не можу. Мені теж нелегко наважитись покинути дітей, нехай та дитина ще й ненароджена, але Петрик завжди був моїм сумом та болем.
– Ось бачте…
– Але заради тебе я згоден покинути і його, зрозумієш ти це чи ні? – якось знервовано запитав він, і пальці його вже досить болісно вп’ялися в її плечі. Ганнуся здригнулась, але він не відпустив.
– Розумію, але не можу, не можу погодитись.
– Батьки нацькували?
– Ні.
– Ганю, не бреши. Тільки одного я не розумію, чому вночі вийшла до мене…
– Я вийшла, бо хотіла
