відповідь лунав утомлений голос батька.
– Заспокойся, Івасику!
– Заспокоюся тільки тоді, коли ви скажете, що не будете відвозити Ганнусю до міста, – тримався свого Івасик. – Як же ми без неї, татку?
– Так треба, синку.
– Не треба, – гучно заводив знов малий. Серце Ганнусі було ладне вискочити з грудей від ніжності до брата, і вона тихо плакала, застигши на ліжку, дослухаючись, як батько щось бубнить, намагаючись заспокоїти сина.
Нарешті почувся голос мами.
– Що трапилось, синку? – занепокоєно запитала вона. – Що за галас? Що за сльози? Та тебе, певне, на тому боці села чутно.
– Татко Га-а-ннусю забирають, – протягнув Івасик і заридав ще гірше та гучніше.
– Цить, малий, а то Ганнусю збудиш, – обізвалась мама, й Ганнуся не втрималась більше, підвелась з ліжка та понуро прошвендяла босими ногами по зітканих мамою доріжках, відкинула занавіску й стала на порозі.
– А я вже прокинулась, – промовила вона, з німим докором та застиглою в очах образою торкнувшись поглядом спохмурнілого таткового лиця. Потім підійшла до братика, обняла його, міцно притиснувши до себе, а потім прошепотіла, зазирнувши у вологі оченята. – Заспокойся, Івасику, заспокойся, любий. Я ж не помираю, а просто від’їжджаю до дядька Данила. І раз татко не хоче нас зрозуміти, збагнути того, як нам важко, то не залишається нічого іншого, як тільки підкоритись. – Вона помовчала, кинувши на батька погляд, а потім додала з несподіваною злістю. – Підкоритися, але не пробачити!
Батько спохмурнів ще більше, а мама, перехрестившись, ухопилась за щоку.
– Ганнусю, хіба ж можна таке татку… – почала вона, але батько, різко підхопившись з місця, обірвав її.
– Облиш її, Славо, – напруженим, чужим якимсь голосом звелів він мамі, кидаючи на Ганнусю важкий та осудливий погляд. – Проміняла батька рідного на якогось півня красного, осоромила на усе село, то нехай іде з мого дому, може, в чужому хоч краплю розуму набереться. А пробачення мені не потрібне, бо вини не маю, а чиню так, як годиться.
Сказав, як відрізав, і вийшов геть на вулицю. Важкими краплями образи та болю впали ці слова батьківські на серце Ганнусі. Кортіло кинутись за ним, вхопити татка за суху, натруджену долоню, попросити вибачення… Але вона залишилась на місці. Ярослава несміливо порушила тишу.
– Доню, хіба…
– Облиште мене, мамо, – роздратовано обірвала її Ганнуся і, майже відштовхнувши притихлого Івасика, кинулась до себе.
День від’їзду видався досить похмурим, із самого рання небо затягнуло важкими темними, майже чорними хмарами. Ось-ось мав піти дощ, але поки Ганнуся мовчки сиділа у великій кімнаті, чекаючи на Митька, який мав відвезти їх з батьком до міста, надворі було сухо. Мама, мовчки ковтаючи рясні сльози, поспіхом цідила молоко, аби передати родичам на гостинець. Незвично притихлий Івасик стежив за батьком, що краяв великий шмат товстого, на три пальці сала. Теж на гостинець. Він жадібно вхоплював кожен його рух, кожен погляд, мов чекаючи, що ось зараз, саме в цю хвилину, він раптом передумає
