довго ніхто з них не озивався.
– Послухай-но, – нарешті звернулася до нього дівчинка. – Я все думаю, зустрічалися ми з тобою раніше чи не зустрічалися? Я маю певне уявлення – щось на зразок картини в моїй голові – про хлопця й дівчину, схожих на нас, які жили зовсім іншим життям і чого тільки не робили. Можливо, то був тільки сон.
– Думаю, я бачив цей самий сон, – сказав Діґорі, – про хлопця й дівчину, які мешкали в сусідніх будинках і чогось переступали з балки на балку. Пам’ятаю, обличчя в дівчини було дуже брудне.
– Ти нічого не переплутав? У моєму сні брудне обличчя мав хлопець.
– Я не пам’ятаю, яке було обличчя в хлопця, – сказав Діґорі, а тоді додав: – Чудеса та й годі! А це що таке?
– Морська свинка! – сказала дівчинка.
І то справді була жирна морська свинка, вона длубалася носом у траві.
Але черево морської свинки було обмотане стрічкою, на якій метлялося жовте кільце.
– Поглянь! Поглянь! – закричав Діґорі. – Кільце! І ще поглянь! Таке саме кільце ти маєш на своєму пальці. І я також.
Дівчинка тепер сіла, нарешті справді зацікавлена. Вони втупилися одне в одного пильним поглядом, намагаючись пригадати. І майже в ту саму мить вона вигукнула:
– Містер Кеттерлі!
А він вигукнув:
– Дядько Ендру!
До них нарешті дійшло, хто вони такі, й діти почали пригадувати всю історію. Поговоривши протягом кількох хвилин, вони дійшли до суті. Діґорі розповів їй, як підло вчинив дядько Ендру.
– Що ми робитимемо тепер? – запитала Поллі. – Заберемо морську свинку й повернемося додому?
– Нам нема куди поспішати, – сказав Діґорі, широко позіхнувши.
– Я думаю, що є, – не погодилася з ним Поллі. – Це місце надто спокійне. Воно навіює глибокий сон. Ти вже майже спиш. Якщо ми піддамося сну, ми ляжемо й заснемо навіки.
– Тут дуже гарно, – сказав Діґорі.
– Атож, тут гарно, – погодилася Поллі. – Але нам треба повернутися назад.
Вона підвелася на ноги й обережно підійшла до морської свинки. Але потім змінила намір.
– Краще ми залишимо морську свинку тут, – сказала Поллі. – Вона тут цілком щаслива, а твій дядько вигадає щось жахливе для неї, якщо ми заберемо її додому.
– Звичайно, вигадає, – відповів Діґорі. – Пригадай, як він повівся з нами. До речі, а як ми повернемося додому?
– Я думаю, нам знову треба залізти в озерце.
Вони підійшли до краю води й зупинилися там, дивлячись на гладеньку поверхню. Вода, що віддзеркалювала зелене гілля, вкрите листям, здавалася дуже глибокою.
– Ми не маємо купальних костюмів, – завважила Поллі.
– Нам вони не потрібні, дурне дівча, – сказав Діґорі. – Ми ввійдемо у воду у своєму одязі. Ти хіба не пам’ятаєш, що він залишився сухий, коли нас закинуло сюди?
– Ти вмієш плавати?
– Трохи
