на його обличчі.
– Поллі! Не будь дурепою! – вигукнув він. – Не торкайся їх!
Але було пізно. Коли він це вигукнув, рука Поллі потяглася до таці й торкнулася одного з кілець. І вмить без спалаху, без шуму чи будь-якого попередження Поллі зникла. Діґорі та його дядько залишилися в кімнаті самі-одні.
Розділ 2
Діґорі та його дядько
Це сталося так несподівано й було так жахливо не схоже на все, що будь-коли відбувалося з Діґорі навіть у кошмарах, що в нього вихопився зойк. Долоня дядька Ендру вмить затулила йому рот.
– Замовкни! – просичав він у вухо Діґорі. – Якщо ти кричатимеш, твоя мати почує твій крик. А ти знаєш, як вона може перелякатися.
Як Діґорі розповідав потім, від жахливої брутальності дядька у ставленні до малого небожа його майже занудило. Але, звичайно, він більше не дозволяв собі зойкнути.
– Так буде краще, – сказав дядько Ендру. – Можливо, ти не міг утриматися від крику. Людину неминуче опановує шок, коли вона бачить, як щось зникає на її очах. Навіть я був приголомшений, коли морська свинка зникла переді мною вчора вночі.
– У тебе також вихопився тоді зойк? – запитав Діґорі.
– О, ти чув його чи не так? Сподіваюся, ти не шпигував за мною?
– Ні, звичайно, – обурено відповів Діґорі. – Але що сталося з Поллі?
– Ти можеш привітати мене, мій дорогий хлопче, – сказав дядько Ендру, потираючи руки. – Мій експеримент завершився успішно. Мала дівчинка зникла з нашого світу.
– Що ти з нею зробив?
– Я відіслав її – як би тобі сказати – до іншого місця.
– Що ти маєш на увазі? – допитувався Діґорі.
Дядько сів у крісло й сказав:
– Гаразд, я розповім тобі все про свій експеримент. Ти коли-небудь чув про стару місіс Ліфей?
– Вона була моєю двоюрідною бабусею чи щось таке? – запитав Діґорі.
– Не зовсім так, – відповів дядько Ендру. – Вона була моєю хрещеною матір’ю. Подивися он там, на стіні.
Діґорі поглянув на збляклу фотографію і побачив обличчя старої жінки в капелюшку. Тепер він зміг пригадати, що колись бачив це саме фото у старій шухляді, вдома, у селі. Він запитав у матері, хто це, й мати не виявила особливого бажання розповідати йому, хто там зображений. «Проте обличчя гарне, – подумав Діґорі, – хоч на тих старих фотографіях ніколи нічого не розбереш».
– З нею було щось не так, дядьку Ендру? – запитав хлопчик.
– Ну, знаєш, – сказав дядько Ендру, захихотівши, – це залежить від того, що для тебе не так. У людей такі обмежені мізки. Вона, безперечно, була дуже дивною у своєму пізнішому житті. Тому вони її й замкнули.
– У божевільні, ти хочеш сказати?
– Ой, ні, ні, – палко заперечив дядько Ендру. – Нічого подібного. Вони лише вкинули її до в’язниці.
– Он як! – здивувався Діґорі. – Що
