всміхаються, дітлахи радіють, утішаючись нетривалими годинами весни, яка несподівано навідала нас серед зими, машини пливуть по вулиці безперервним потоком, повсюди панує бездоганний порядок – за винятком того, що жодна людина не знає або вдає, ніби не знає, або просто не цікавиться тим, що я втратив дружину. Невже вони не відчувають, як я страждаю? Усі мали б сумувати, співчувати чоловікові, чия душа стікає кров’ю кохання; але вони сміються, поринувши у своє дріб’язкове й жалюгідне життя, яке знає лише радість закінчення робочого тижня.
Мене навідує несподівана й кумедна думка: певно, у багатьох людей, що йдуть мені назустріч, душа теж розривається від розпуки, але я не знаю, чому і як вони страждають.
Заходжу до бару, щоб купити сигарети, і продавець відповідає мені англійською. Зазираю до аптеки, щоб купити м’ятні льодяники, які мені дуже до вподоби, і там теж зі мною розмовляють англійською (а я в обох випадках замовляв товари французькою). За кілька кроків від готелю мене зупиняють два хлопці, які щойно приїхали з Тулузи, вони зверталися до кількох людей, запитуючи, де розташована потрібна їм крамниця, проте ніхто не зрозумів, чого їм треба. Що сталося? Невже за двадцять чотири години, які я просидів у в’язниці, мова на Єлисейських Полях змінилася?
Туризм і гроші спроможні творити чудеса: але як я не помічав цього раніше? Мабуть, ми з Естер уже давно не пили тут шоколаду, хоч обоє останнім часом кілька разів виїздили в далекі подорожі. Бо завжди існувала якась важливіша справа. Завжди на цей час була призначена зустріч, скасувати яку було неможливо. Але не сумнівайся, моя любове, наступного разу ми неодмінно вип’ємо шоколаду, повертайся негайно, ти знаєш, що сьогодні я справді маю важливу зустріч і не зможу зустріти тебе в аеропорту, мій мобільник увімкнений, ти можеш зателефонувати мені в разі нагальної необхідності, а зустрінемося вночі.
Мобільник! Я дістаю його з кишені, негайно вмикаю, і він дзвонить кілька разів; на кожен дзвінок моє серце підстрибує, проте я бачу на невеличкому дисплеї імена людей, які хочуть зі мною сконтактуватися, й не відповідаю жодному з них. От якби на дисплеї замість імені або прізвища з’явився напис «абонент невідомий», тоді я зрозумів би, що це ти, адже цей номер телефону я дав не більш як двадцятьом людям, і кожен із них твердо пообіцяв мені, що більш нікому його не назве. Проте невідомий абонент не з’являється, усі дзвінки належать моїм друзям або близьким колегам. Мабуть, вони хочуть довідатися, що сталося, хочуть допомогти (але як вони можуть допомогти?), запитати, чи не потребую я чогось.
Телефон не змовкає. Може, відповісти? Може, зустрітися з кимось?
Але вирішую не зустрічатися ні з ким, поки не зрозумію, що відбувається.
Заходжу до «Бристоля», що його Естер завжди описувала як один із небагатьох готелів Парижа, де до клієнтів ставляться як до гостей, а не як до безпритульних волоцюг. Мене справді вітають з не меншою приязню, ніж якби я був тут постояльцем, я обираю стіл навпроти
