я поживу в готелі, поки вона знайде собі де жити. Вона каже, з її боку не існує жодної проблеми, менш як через місяць моє помешкання буде вільне – вона почне шукати собі місце для проживання вже завтра. Я пакую валізи, а вона починає читати якусь книжку. Я кажу, що вже пізно, піду завтра. Вона радить мені піти негайно, бо завтра рішучість може мене покинути. Я дорікаю їй, що вона хоче позбутися мене якнайшвидше. Вона сміється й каже, що це я, а не вона, вирішив з усім покінчити. Ми йдемо спати, назавтра моє бажання розлучитися з нею вже не таке велике, тож я доходжу висновку, що мені треба все добре обміркувати. Проте Естер каже мені, що на цьому питання про наші стосунки не вичерпане. Либонь, не варто ризикувати, бо, судячи з моєї сьогоднішньої поведінки, подібні епізоди повторюватимуться, вона почуватиме себе нещасливою і настане її черга мене покинути. Але в цьому випадку намір негайно перетвориться на дію і вона відразу спалить за собою всі мости, щоб уже ніколи до мене не повернутися. Я запитую, що вона цим хоче сказати. «Я заведу собі полюбовника, закохаюся», – відповідає вона мені.
Вона йде на службу до редакції, а я вирішую влаштувати собі вихідний (крім написання слів до музики, я працюю на студії грамзапису) і вмощуюся перед друкарською машинкою. Трохи посидівши, підводжуся, читаю газети, відповідаю на важливі листи, коли вони закінчуються, пишу відповіді на кілька листів, що не мають ані найменшої ваги, складаю для себе перелік справ, які мені треба зробити, слухаю музику, прогулююся по кварталу, розмовляю з пекарем, повертаюся додому, день минув, а я не зміг надрукувати бодай одну просту фразу. Я доходжу висновку, що ненавиджу Естер, бо вона примушує мене робити те, чого мені не хочеться робити.
Коли вона повертається з редакції, то нічого в мене не запитує – вона й без того бачить, що я нічого не написав. Каже, що погляд у мене той самий, який був і вчора.
Я вирішив, що почну працювати з наступного дня, але вночі повертаюся до столу, на якому стоїть друкарська машинка. Читаю, дивлюся телевізор, слухаю музику, знову обертаюся до машинки, і так минає два місяці, й у мене збирається високий стосик сторінок із «першою фразою», але жодного абзацу мені так і не вдається закінчити.
Я знаходжу безліч виправдань – у цій країні ніхто книжок не читає, я ще не маю сюжету, який би мене задовольняв, або я маю чудовий сюжет, але ще не обміркував, як його розгорнути. Крім того, мені край необхідно написати таку-то статтю чи такі-то слова до музики. Минають іще два місяці, й одного дня вона приносить мені квиток на літак.
– Годі, – каже моя дружина. – Облиш прикидатися, ніби ти страшенно заклопотаний, ніби ти людина, яка добре знає свою відповідальність, ніби світ потребує того, що ти робиш, – вирушай у подорож.
Я завжди зможу стати головним редактором газети, в якій іноді публікую свої репортажі, або директором компанії грамплатівок, для якої я пишу тексти до музики – і де мене тримають тільки тому, що не хочуть, аби я працював на конкурентів. Я завжди зможу повернутися й робити те, що роблю тепер, але моя мрія не може більше чекати. Я мушу або втілити її в життя, або відмовитися від неї.
