зможете досягти якогось часткового успіху, але ви ніколи не здобудете тієї слави, на яку заслуговуєте. У якусь мить ваше життя почне хилитися до занепаду, ви досягнете середини свого життєвого шляху й ніколи не дійдете до його вершини, ви будете напівзадоволений і напівсумний, ви не будете ані невдахою, ані людиною, що досягла повного успіху. Ви не будете ані холодним, ані гарячим, ви будете тепленьким, а, як сказав якийсь євангеліст у якійсь книзі зі Святого Письма: те, що тепленьке, не має смаку.
Мій видавець робить великі внески – корисні зв’язки – на мій рахунок у Банку Послуг. Я навчаюся приймати успіхи й терпіти невдачі, мої книжки перекладаються французькою мовою і, як велить традиція, чужоземця тут приймають добре. Але не тільки це: чужоземець тут досягає успіху! Через десять років я вже маю велике помешкання з вікнами на Сену, мене люблять читачі й терпіти не може критика (яка обожнювала мене доти, доки не продалося сто тисяч примірників моїх творів, після чого я перестав бути для неї «незрозумілим генієм»). Я навчаюся просити і навчаюся робити так, щоб інші також зверталися до мене з якимись проханнями.
Естер здобуває дозвіл працювати як журналістка. Якщо не брати до уваги конфліктів, неминучих у кожному шлюбі, я почуваюся цілком задоволеним. До мене вперше доходить, що всі мої невдачі з попередніми закоханостями та шлюбами не мали жодного стосунку до тих жінок, із якими мені доводилося мати справу, – вони пояснювалися лише моїм кепським характером. З усіх тих жінок Естер була єдиною, котра зрозуміла одну дуже просту річ: щоб налагодити стосунки з нею, мені треба було спершу налагодити стосунки із самим собою. Ми вже разом десять років, я вважаю її жінкою свого життя, й, хоч іноді (а правду кажучи, досить часто) я закохуюся в інших жінок, що трапляються на моєму шляху, думка про розлучення ніколи мене не навідує. Я ніколи не запитую, чи вона щось знає про мої позашлюбні пригоди. Вона ніколи не згадує про це жодним словом.
Тому я був украй здивований, коли вона якось сказала мені, – ми саме виходили з кінотеатру, – що запропонувала в журналі, де працює, зробити репортаж про одну з громадянських війн в Африці.
– Що… що ти мені сказала?
– Що хочу стати воєнним кореспондентом.
– Ти збожеволіла! Навіщо це тобі? Ти маєш ту роботу, яку хотіла мати. Маєш добрий заробіток, хоч без цих грошей ми могли б і обійтися. Маєш усі необхідні зв’язки в Банку Послуг. Маєш талант, і колеги тебе шанують.
– Можливо, причина в тому, що мені хочеться побути самій-одній.
– Я тобі остогид?
– Ми побудували своє життя разом. Я кохаю свого чоловіка, й він мене теж кохає, хоч його й не можна назвати найвірнішим із чоловіків.
– Ти досі нічого мені про це не казала.
– Бо для мене це не має значення. Зрештою, що таке вірність? Відчуття, що ти володієш тілом і душею, які тобі не належать? А ти, хіба ти віриш у те, що я не була в ліжку з жодним чоловіком протягом тих років, які ми прожили разом?
