style="font-size:15px;"> Вигадливі букви складалися в слова – спершу він прочитав «Північний», і тоді перед його очима наче плівка продерлася: «Північний Град». «Домна». «Старинь». «Діброва». «Джерельник». «Світла»…
Картина набула сенс у: ці м’які лінії – річки´. А ці крапки, що іноді збігаються з родимками, – міста. А край малюнка – узбережжя, за ним – трошки людського моря, дослідженого рибалками, і зникаючий край недослідженого, нелюдського, де немає навіть риби. Карта Населеного Світу з найдрібнішими деталями: придивившись, можна розрізнити невеликі села, межі малих володінь…
Свічки чаділи, смерділи й нічого не освітлювали. Стократ підійшов до вікна й рукавом стер пару, що осіла зсередини й застувала тьмяне світло. Заодно перевірив – чи не можна зазирнути у вікно знадвору. Без дуже довгої драбини – не можна.
Вийшло сонце – наче чекало цієї миті.
Так само мовчки він підвів дівчину до вікна й повернув спиною до світла. Шрами на правому плечі: наче хтось притулив розжарену тризубу виделку. Три рубці спотворили шкіру на місці володіння Загори в Лісовому Краю.
Стократ протер очі кулаком. Пожежі в Лісовому Краю, що затягли димом небо на кілька років і згубили врожаї, прирікши на голод тисячі людей, – відтоді минуло три роки; тоді, пригадується, зайнялось одразу в трьох місцях…
У трьох місцях!
Четвертий, свіжий рубець припадав на прадавню столицю Виворіт. Тепер там руїни й головешки. Після пожежі, що сталася півроку тому, люди там не селяться. Володар Вивір, колись хазяїн величезного родючого краю, пропав безвісти. Найімовірніше – згорів разом з містом, замком та родиною, і землі на лівому березі Світлої одійшли володареві Грану…
Стократ зрозумів, що в кімнаті дуже холодно. Зимно й вогко, хоч од цегляного комина йшло до стелі сухе тепло. Сонце сховалося.
Він сів за порожній дерев’яний стіл. Сперся ліктями на стільницю.
Перестрибуючи через сто запитань, спитав уривчасто й зло:
– А що буде, якщо ти вмреш?
Вона не чекала таких слів. Її гордо випростана спина ледь-ледь згорбилась.
– Ну, ти ж не збираєшся жити вічно? – він хотів підбадьорити, а вийшла погроза.
– Не займай її! – слабким, однак лютим голосом заговорив раптом Правила Пристойності. – Тобі нічого так не минеться! Ти за все відповіси! Ти…
Стократ повернув голову:
– І де ти збирався її сховати? І від кого?
Ніхто не відповів.
Стократ відкрив скрипучу тумбу. Вийняв ковдру, розгорнув – вона була стара, проте ціла, з гарної тонкої вовни. Підійшов до дівчини й загорнув її зі спини, наче статую; вона дивно сахнулась од його рук – щось іще було в цьому русі, крім страху.
Він її обняв.
Вона завмерла з жаху. Він було подумав: може, їй боляче, коли її торкаються? Він розтис руки, але тут дівочі коліна підігнулись, і він був змушений знову
