наче змовилися його не згадувати і все одно згадували: от, мовляв, скоро він повернеться.
– Ясно… Ти їх навчав етикету, і тебе познайомили з дівчиною?
– Ні. Я сам… Тобто випадково. Їй носили їжу… і якось я підкупив кухарчука.
– Відважний кухарчук, – уголос подумав Стократ.
– Просто дурний. І жадібний.
– Згоден. Далі?
– Далі я побачив Світ. Як вона сидить одна в замкненій кімнаті. У неї там були книжки… Вона все прочитала по кілька разів. П’яльця, різне шитво…
– Просто в’язниця, – тихо сказала дівчина.
– Ясно. – Стократ погойдався вперед-назад. – І між вами виникла сердечна дружба.
– Та ні! Я не міг до неї потрапити! Просто приходив у той закуток двору, де вона могла бачити… З вікна…
– І кухарчук, сподіваюсь, не попався.
– Так. Тобто ні, не попався. Я йому платив, щоб хоч іноді заглядати… На кілька хвилин…
– Так-так-так, – Стократ примружився. – Світ, за час, що ти сиділа під замком – скільки разів ти бачила батька?
– Ніскільки, – вона опустила очі.
– Ти казала, він начебто тебе любив?
– Начебто… А потім злякався. Того, що на мені… оцього. Сховав, прийняв геть з очей… Думаю, він дуже чекав чаклуна – щоб мене, нарешті, віддати.
– Зрозуміло. – Стократ подивився на високу, досить білу готельну стелю. – Така магія – не для володарів.
– Так, – дівчина глибоко зітхнула. – Мабуть, батько… володар усе-таки додумався за ці роки. До того, про що ти спитав одразу.
– Що я спитав?
– Що буде, коли я вмру. – Дівчина подивилася йому у вічі. – Увесь світ помре разом зі мною.
У кімнаті запала тиша. Чутно було, як важко дихає Правила Пристойності на ліжку.
– Але в тебе на спині не тільки ці опіки, – сказав Стократ.
– Так. Коли мені виповнилося сімнадцять, він знову…
Вона провела долонею повз лице, неначе відсовуючи завіску.
Стократ помітив цей жест. Скоріше за все, так вона боролася зі своїми страхами – дівчині, що несе на тілі живу карту Населеного Світу, часом має бути дуже страшно на самоті.
– Він був зі мною дуже ласкавий… Дав вина… У мене потім дуже голова крутилася.
– Він тебе напоїв і розпанахав тобі спину. Ліва лопатка, Лисе Узгір’я.
– Так, – вона нервово повторила свій жест. – Крові було… багато.
– І почалася різанина на Лисім Узгір’ї, – крізь зуби пробурмотів Стократ.
Він заплющив очі; тисячу років жили поряд два роди. І раптом піднялися в ножі. Родина на родину, село на село; не було іншого пояснення, крім уродженої люті горян. Тисячу років, мовляв, жевріла під сподом ця лють – і раптом прокинулась у всіх разом, від дитини до старого…
– Навіщо він це зробив, Світ?
Дівчина мовчала.
– Ти ж думала про це, – сказав Стократ. – У тебе був час подумати.
