дійшла страшна новина: він сказав, що забере її. Через рік чи два, коли вона підросте, чаклун повернеться й забере її назавжди.
Їй було страх як моторошно в перші місяці. Та все забувається; невдовзі чаклунів візит перетворився на страшний спогад, схожий на казку. І життя повернулось у звичне русло, і так було, поки молодший син володаря, граючись з маленьким луком, не подряпав дівчині плече дерев’яною стрілою без наконечника.
Тоді Світ занедужала вдруге. Її знову мучила гарячка і ввижалися страшні чаклунові очі. У лихоманці вона провалялася майже тиждень. Дедалі сильніше свербіла шкіра на спині й на боках. А коли гарячка спала – Світ побачила в дзеркалі візерунок, що вкривав її шкіру.
Від батька нічого не вдалося приховати – няньки доповіли. Він з’явився й довго розглядав доччині спину та плечі, і особливо ранку від стріли, яка збіглася з Гримучим портом в гирлі Світлої. А назавтра прийшла звістка: в порт у сталася велика сутичка між двома кланами контрабандистів, пролилось чимало крові, тепер подешевшають перли й подорожчає солодка тростина.
Ранка загоїлась. Візерунок на шкірі залишився. Володар Гран заборонив Світ покидати замок під будь-яким приводом.
Ще через кілька днів батько покликав її до себе. Він був страшенно збуджений і, здається, п’яненький. Він щось просторікував про магію, про владу над світом і що не віддасть Світ чаклунові; він звелів дівчині розпустити шнурівку плаття й приклав до її плеча розпечену виделку.
Скоро небо затягнуло димом: стало відомо, що горить Лісовий Край, і що зайнялось одразу в трьох місцях…
– Опиши мені цього чаклуна.
– Він… високий. У нього сиве волосся до плечей і засмагле лице.
– То він старий?
– Так, старий. Але дуже сильний.
– І що ж, володар Гран спокійно палив тебе розпеченим залізом?
– Не спокійно. Він був… наче трохи божевільний.
– Ясно. Що було далі?
– Сонця не бачили багато днів, усе небо в попелі… Тобто в нас іще нічого, у нас урожай зібрали. А там… Сотні загинули, а тисячі прийшли на землі Грана шукати притулку й захисту…
Стократ слухав, відзначаючи про себе, як вона говорить. То збивається, а то наче по-писаному, але не тому, що бреше. Цікаво.
– Де тепер цей чаклун, Світ? – він обірвав її на півслові.
Вона здригнулася. Видно, це питання турбувало і її.
– Він… Я не знаю. Батько весь час чекав, що він от-от повернеться. Начебто одержував од нього листа…
– Чаклун хотів тебе забрати?
– Так. Я була йому навіщось дуже потрібна.
– А він знає, що ти втекла?
Світ безпорадно подивилася на свого супутника.
– Гаразд, – сказав Стократ. – Ми зупинилися на пожежах у Лісовому Краю. Що було далі?
– Після пожеж батько вирішив мене сховати. Замкнув… у моїй кімнаті, там ґрати були на вікнах… і я там сиділа.
– Що, весь час?
– Весь час, – раптом заговорив
