Невідоме Розстріляне Відродження. Антология

      День легкий, як шовкова тканина,

      Затопився теплим, теплим злотом:

      Доспіває буйних жнив калина

      Під поломінним, соняшним льотом.

      Налилися літові груди,

      Повні вщерть і тепла, й молока;

      Небодар обезтямлено блудить

      Під регіт Лісовика.

      За лунами – луни й пів-луни,

      Лісами, долинами, яром

      Розлогими хвилями суне

      Глум над Небодаром.

      Втішно, і тепло, і легко

      Миється літневий південь,

      Стерень обсмалений півень

      Пір’я розкидав далеко.

      В бризках променя купаються

      Вже прив’ялії квітки,

      Листя жовкне і згортається,

      І знесилено схиляються

      Пелюстки.

      Бризки променя нелітнього

      Золотять пожовклий лист,

      І між рястом оксамитного,

      Ще не зблідлого, тендітного

      Уплелись листки новітнього,

      Мов разки намист.

      Ви прийшли до мене нагадать минуле,

      Засмутити спокій в віхорі уяв:

      Як Ви огрубіли – стали наднечулі…

      Я напружив згадку… Я Вас не пізнав.

      Не зів’яли весни, не розтали зими,

      Не пролинув років ріжнобарвний ряд.

      – Але ми не ті вже, зовсім вже не ті ми,

      Нам не повернутись, не піти назад.

      Так чому схилили смучене обличчя

      І сховали в хорі непритомний жаль?!

      – Я Вас добре знаю – Ви не таємнича,