змовилися зійтися хвилина в хвилину. Вона веде Буца.
– Ви прийшли, Чижику? – ніжно питає вона, але так тихо, що я ледве чую.
– Раз балакаєте зі мною – значить, прийшов, – відповідає Чижик.
– Поведіть Буца пісяти в садок… – каже вона так голосно й роздратовано, що я здригаюсь.
Чижик силкується вдати з себе спокійного. Він, мабуть, зціпив зуби. Але враз він підводиться й умокаючи гукає Буца.
– Ходім, Буц… на, на, на! Ідемо!..
Він вилазе у вікно і за ноги витягає в садок Буца. Вони в тіні. Раптом Буц починає несамовито верещати. Я чую, як Чижик рукою б’є по ньому, як по подушці. Буц, наляканий незрозумілим поводженням, верещить дико, видно виривається, ним опанував жах.
Інна Ричардівна підбігає до вікна й збентежена нервується; вона зла, як вовчиця. Чижик у садку свистить і грудкою шпурляє в дошки сараю. Через хвилинку він з’являється у вікні і майже кидає у хату Буца. Буц, одсахнувшись од Чижика, лащиться, жаліється Інні Ричардівні на щось, скиглить.
– Ви пороли Буца?.. – голос її тремтить. – За що ви били його?
– Я?! Що ви… Я не бив його…
Мені робиться смішно. Це вже Чижик перебрав. Що це він?
– Ви били, дурень бородатий, Буца. Дурню боро-да-тий!
– Коли ви, Інно Ричардівно, не розумієте, то мовчіть. До Буца прийшла якась сука, вся у язвах… я одігнав її…
Коли вже немає Інни Ричардівни, Чижик забирає вузол, але лишає шинелю й кепку, і виходить. Я дивуюся. Що вигадав Чижик?
Але не більш як за п’ять хвилин він з’являється, одягає кепку, шинелю, бере мою зелену скриньку і знову щезає.
Вертається він швидше, ніж вперше і нагинається до мене. Жменею він штовхає мене в бік.
– Ти, тезко… от розіспався… Вставай.
Я вдаю ніби тільки-но прокинувся. У Чижика проривається сміх. Він стримує його.
– Ходім, – каже він мені.
– Що таке? – питаю я.
– Ходім… зовсім… на другу кватирю…
– Та ну?
Я встаю і дивлюся на нього.
– Ти серйозно?
– Серйозно.
У цей момент із темряви з-за вікна чути голосне скавучання собаки. Воно тонше за Буцове, але сильніше. Чути також удари ремінцем.
– Рятуйку б’є… – схвильовано каже Чижик.
Ураз дихання йому робиться важким. Я боюся за нього, держу його за руку. Та руки в нього ніби з заліза. Рятуйка верещить, захлинається.
Чижик штовхає мене і біжить до вікна. Саме цього я й боюся.
У такому стані Чижик може одним махом вбити таку людину, як Інна Ричардівна.
– Кинь, ти чорт… – силкуюсь вдержати його, – кинь, дурню.
Голова його одвернулася до вікна, ніби він побачив там примару. Одна мить і він щезає в пітьмі.
Стихає скавучання Рятуйки. Я чекаю на щось жахливе… В одну хвилину в голові промайнула сила всяких страхів, що можуть впасти нам на
