що буде, як я вмру? Ви будете, Чиж, плакати?
І мати й дочка говорять дурниці, щоб почати балачку. Вони не знали, що думали ми. Тому в словах – непевність. Вона збільшилася тоді, коли Чижик одкрив вікно, щоб побавитися з Рятуйкою – собачкою звичайнісінької породи, що її годували задля Буцових потреб.
Кімната наша – нижче рівня землі; лутка у вікні майже нарівні з землею. Іноді, коли двері заперто хазяйками, – ми лазимо у вікно, як у двері.
Лідія Вікторівна пропонує Чижикові книжку.
– Ви таки прочитайте «Дело Бейлиса»… тоді ми будемо говорити про жидів. Що балакати так? Прочитайте, потім я дам вам «Сіонські протоколи» – відтіля ви побачите, що таке жиди і їхня організація. Ет, що з вами балакати? Ясно – всі деталі цієї революції обговорені цадиками давним-давно. Чули це?
Чижик нагнувся над книжками, хоч Рятуйка всіма засобами силкується звернути на себе увагу.
Я бачу, що шкіра йому червоніє, наче хтось потроху підливає в обличчя червоного.
Мене трохи дивує і тон Лідії Вікторівни, і поводження дочки, й мовчанка Чижика. Він повинен тікати та й годі. До дванадцятої йому обов’язково треба вивчити по наміченому плану з математики. Години у нас розраховані, після дванадцятої ми йдемо рубати дрова лікареві Шварцу, а тут ці нудні балачки.
Ніби прохаючи вибачення за якусь провину, Лідія Вікторівна звертається до мене:
– Вони вчора сиділи вдвох страшенно пізно і Чижикові хотілося почитати «Дело Бейлиса» – увесь процес. Це моя улюблена книжка, по якій я бачу долю людей, як на долоні.
Чижик нагнувся й почервонів ще більше. Я побачив, що йому не дуже хотілося, щоб Лідія Вікторівна говорила далі, і згадую, що Чижик справді прийшов пізно вночі.
Помічаючи, що ми вперто мовчимо, Інна Ричардівна починає жартувати.
– Ах, мамо, за віщо тільки цю дубину прозвано Чижиком?! Це ж личить йому, як слонові. Уявляю, ви підійшли до слона, до туші й шепчете на вухо: «Моє ти колібрі…»
Вона глянула на нього м’якими очима й по-дитячому, що аж ніяк не личило її літам, крутнулася з кімнати. За дверима вона співає «Чижика»: «Випіл рюмку, випіл двє, зашумєло в галовє…»
Лідія Вікторівна Чижикові каже:
– Середа – нещасний день. Сьогодні Інна не піде на біржу і я, Чижику, не хочу йти продавати книжки, бо в середу я їх не продам. Доведеться, серце, піти вам. Ви підете, Чижику. Це, звичайно, не забобони, але…
– Піду, – глухо бовкнув Чижик.
І він справді встав, щоб іти.
Весела, безтурботна, знову вбігла Інна Ричардівна. Вона показала нам ясна, що наче почервоніли за якусь ніч. Просто перед Чижиковим носом вона простягла свої руки, долонями вниз, і защебетала:
– Подивіться. Ви бачите тут що-небудь? Тільки добре-добре придивіться… Ну?
– Руки як руки, – відповів Чижик, глянувши на пальці.
Інна Ричардівна трохи образилася.
– Ну, положим… Ви нічого не розумієте, – промовила вона вже
