науковців та письменників, які опинилися на лаві підсудних. Але минає п’ять років, і Слісаренко сам опиняється за ґратами, звинувачений у тому самому, що й члени міфічної СВУ. Така ж доля чекала й на другого обвинувача – письменника Григорія Епіка.
Микола Куліш, натхненний процесом над СВУ, аби сподобатися владі, заходився писати музичну комедію проти буржуазного націоналізму. Головними діючими особами там були Грушевський, Петлюра, Винниченко і Тютюнник. То мало бути неабияке посміховисько. Грушевський співав у тріо з Петлюрою і Винниченком. При цьому роль видатного історика мав грати карлик з довжелезною бородою, яку виносили на сцену дівчата у «мазепинках» і розмотували її уздовж сцени. А два позитивні персонажі – комсомолець і комсомолка – цитували б історію України-Руси.
Ціле щастя, що цей фарс так ніколи і не втілився.
Володимир Сосюра у дні процесу над СВУ сотворив цілу поему «СВУ»:
Я усмішку їх неживу —
пізнаю у обличчі СВУ:
скорбний розпач тих, хто умер
і на лаві підсудних тепер,
хто готується в дальнюю путь,
що хотів послать туди нас…
Ну, а з ними, а з ними в цей час
і поети їхні умруть.
Ці вовки в одежі овець
є ще в нас і співають: «Кінець»…
і не люблять гудки і дим…
та уже не воскреснуть їм.
Ач, який цей Єфремів, ач!
І Старицька з лорнетом там?!
Так і треба шакалам-катам!
Плач, поете куркульський, плач…
Я стріляв би по них крізь сміх,
Бо не жалько й не краплі їх…
Карабінко моя! Тах, тах!..
Тільки диму і крови пах…
Тільки знаю вже добре я,
Що і кулі жалько для них,
що уже не воскреснуть ніяк,
бо немає ґрунту у них.
Пропливає підсудних ряд —
це останній їх мертвий парад,
наче смерти над ними печать,
і тільки траурно труби гримлять…
тільки труби гримлять не для них,
бо у них навіть труб нема,
бо над ними і в них тільки тьма,
тільки смерті над ними сміх…
Я дивлюсь у обличчя їм,
уявляю їх у труні…
Тане споминів гострий дим,
і спокійно, спокійно мені.
Я у партері, в першім ряду,
бачу в них на волоссі слюду, —
їхні очі тупі, як щербаті ножі,
на волоссі слюда й нафталін у душі…
І од них, наче іскри вночі,
капле кров їхніх слів нежива,
димно валиться брежень гать,
і смердить їхній лемент брудний…
Так, їм нічого більше сказать,
крім того, що сказали вони.
А за кілька років поет змушений уже вдавати божевільного та переховуватися у психлікарні, щоб вижити. У грудні 1937-го він публікує в «Літературній газеті» вірш «Меч»:
У
