для тих, хто знав особисто страчених, було очевидно, що розстріл цей є ні що інше, як демонстрація. Що справа не в них персонально, а в тому, що процес фізичного нищення розпочався, і це ті перші, що під гарячу руку попали. Це було чорним знаменуванням! Так воно і сталося.
В тому ж році було проведене неперевершене по своїй цинічності цькування одного з кращих представників української культури, професора і поета Миколи Зерова. На прикладі Зерова вимальовується євангельський процес зради Юдою учителя свого Христа. Сірий, безбарвний студент, а потім аспірант Інституту, якого професор Зеров вивів у люди, Петро Колесник, спричинюється, як зв’язуюча ланка в процесі цькування і виживання з інституту професора. Колесник, якого потай гризли завидки на ту загальну повагу і любов, якими користувався проф. Зеров серед студентства і громадянства, не завагався, щоб підпрягтись і почати ту мерзенну роботу, наслідком якої було спочатку усунення ученого з Інституту, а потім арешт і заслання. Що робив Колесник? Він на загальних зборах студентів і викладачів Інституту тільки критикував „ідеологічні викривлення“, яких, мовляв, допускався у своїй роботі професор, а потім не завагався у совітській пресі помістити статтю, в якій розкритикував з позицій так званої марксо-ленінської методології усі праці Зерова. Чи було хоч за макове зерно у цій критиці послідовно наукових тверджень, об’єктивної аналізи, чи хоч би звичайного розуміння суті речей? Аніскільки! Це був просто матеріял для НКВД, на підставі якого можна було зложити справу проти вченого. І зложили. На катедру професора, після усунення Зерова, як воно завсіди робилося в Совітах, виліз той же таки Колесник. Отже, мета, принаймні для нього, була ясна. Але НКВД дивилося далі. Воно згодом і Колесника прибрало. Так нечистими руками, нечистих з нашого народу, провадилася послідовна робота що до винищення українських кадрів на Українській Землі!
Приклад Зерова – Колесника не поодинокий. Що це була система і то система глибоко продумана, твердить нам ще інший приклад. У Києві десь до 30-х років працював відомий мистецтвознавець і музичний критик Юрмас (Юрій Масютин, 1896–1942), редактор творів М. Леонтовича і член редакційної колегії журналу „Музика“. Десь у 30-х роках його заарештувало НКВД і пред’явило обвинувачення в перебуванні в контрреволюційній націоналістичній організації. Ця людина, що була далека від будь-якої взагалі політичної діяльності, рішуче почала заперечувати це. Тоді їй заявили, що є живі свідки, яким він, Юрмас, пропонував увійти в члени націоналістичної організації. Коли це Юрмас заперечив, тоді йому дали т. зв. „очну ставку“, наочне зіставлення з людиною, яка довгий час бувала у нього і провадила з ним всякі розмови, що ніяк до політики не стосувалися. Цією людиною був літературний критик П. (Леонід Підгайний. – Ред.).
Він на тій „очній ставці“, не моргнувши оком, заявив, що на одних таких відвідинах Юрмас запропонував йому вступити до націоналістичної організації, яка своєю метою ставила повалення радянської влади. І що він, П., в той же день заявив
