шляхах, у дорогах майбутніхможе згасне назавжди біль.
Пригортаю до серця муку
і ковтаю прозору сіль.
Я для когось чужий і пустельний.
Що для вас чийсь шалений біль?
Тільки ж знайте: в Країну Далеку
Прийде людськість крізь муку і тлін.
За снігопадом тань
Загас мій сад.
Засипано снігами лист осінній,
і синім холодом дерева скуто.
Птиця
морозною струною пролітає,
і прислухається до дзенькоту снігів.
Мовчить земля.
Лише вночі
розколює повітря мертвий тріск:
підліток саду —
юна вишня —
вітами здригнулася,
і як стріла
струною змовкла.
І яблуневі віти
дугами на дах.
Оркестром стріл
горить уранці паморозь.
Сонце
не в силі зняти срібну зброю саду,
і тільки вітер,
десь там за південь,
звіє —
здує срібно-рожеві грозна.
І паморозь – на дах,
на стріху зеленаву.
І знову темний тьмяний сад.
Одинок у снігу.
А то —
запіниться метелицею ніч,
і ллється строгий льот
акордами мовчання.
Куди не глянеш —
білих рун
отари снігові!
Тоді сади
розкрилюють снагу,
таємно
дзвонять
перемогу:
за снігопадом – лютий вітер
і березнева тань.
Вже проростають світом дні,
і легко-юним сходить сонце.
Місяць
примерзло проскрипить за північ,
і знизиться
проваллями світанку.
Не зворухнеться клен.
Мій згаслий сад
зростає перед світом томно, сіро,
а десь за панциром кори
прозора кров
готує кружний ход —
за снігопадом лютий вітер
і березнева тань.
Осінь
Патлатий клен гойдає зелень,
Ворушить пломінь сонця.
Він знає – ще не осінь,
Ще тільки раннєє згасання.
А на болоті,
де куп’яки стрижуться тихим вітром,
зелений сміх – ще тільки квітне!
Він – зо мною.
Ліс,
як синю далеч Франції,
вітри самотньо сріблять.
Він снить – як сторожка вода – у небо,
Буяють луки – пустельністю.
Була колись трава,
ну а тепер – стерня лоскоче ноги.
Сумно так.
Одна вода біжить зеленим шумом,
гойдаючи колишні квіти —
що згасли,
згасли, обірвались.
Поле
злотистим шляхом стеле путь —
жовту, як піски.
Лиш гречка пізняя примовкло мріє.
Вже скоро, скоро
підріжуть коси й гречку.
Тихо й сумно.
Городина
скресає в срібний дощик ранком
і цілий день мовчазно снить.
Наллється
