що не час так ще балакати з Марійкою». Повернулася аж о десятій.
А на другий день Данило з Катериною радився, як би йому з Марійкою разом приміщення десь знайти.
– Тепер, може, що й вийде, але ж стукніть ще раз Івана… Ви почали виправлятися.
А сама марніла. Видно, вивіявся дух степовий. Казала Михайлові, блідо осміхаючись:
– От останнє листя впаде й умру.
– Що з тобою?
– Так. Холодно мені…
– Холодно?
– Уяви собі, революція по всьому світі пройшла, і залишився десь шматок, де все по старому… Ну, звичайно, ми б збройного силою зробили там все… А тепер у побуті нашому революція захопила маленький клаптик, а останнє липко й вогко обгортає цей невеличкий, маленький шматок, – не можна ж всього разом зробити.
– Ну що ж, можна й повільно: камінчик до камінчика. Навіщо ж даремно втрачати сили на тривогу й на сум.
– Який-бо ти. Хіба ти завжди робиш так, щоб не витрачати даремно сил?
– Намагаюся.
– А коли б потопала людина… Що б ти зробив?
– Не кричав би, і коли б плавати не міг, то побіг би й приніс пояса.
– Ну, а якби сам потопав… Спокійно чекав би, поки принесуть того пояса.
– Ну, я цього вже не знаю.
– А я себе так почуваю, ніби потопаю, і знаєш, – враз суворо й гостро, – що ти винен. Ти. Ти не любиш мене.
– Чудна ти. Здається, що якби земля в сто разів швидше крутилася, то й того тобі мало було. Ти то весь світ перевернула б, а то раптом така маленька й хвора здаєшся… Що з тобою? Скажи, що з тобою?
Відповіла Катерина:
– От, останній сніг стане й умру.
– Кинь дурниці.
– У тебе одна відповідь: кинь дурниці. Не хвора я й не дурниці це, а просто нервова я, бо вагітна…
– Жартуєш ти.
– Ні, справді. Чому так здивувався? – Нахилилася: – Ти радий?
Всміхнувся ніяково. Радий…
Глянула, а він враз засміявся, заклопотано в вічі дивився, обгорнув.
«Як свою», – майнула думка.
– Ну, радіти нічого. Дитини не буде.
– ?
– Не хочу.
Чутно було, що нервується знову.
– Що ж ти зробиш?
– Те, що роблять усі.
І чекала відповіді. Може, скаже він, що це неможливо, що він не хоче… Ах, він не хоче.
Але Михайло сказав:
– Ще більше будеш киснути… Не краще ж, коли вже так трапилося, то хай буде. Як сказати правду… Мені байдуже, як хочеш… Але це небезпечно – аборт той, та й недобре якось… Хворіти будеш.
– Ну, будь же щирим. Порадь мені, що зробити. Ех! Тобі ніяково просто… Тепер ніяково… Бо ти ще не звик до мене… Піди, повчись у Дмитра й Ніни… Що так дивишся? Ну?
– Якась нервова ти…
– Ні, я не нервова… Я хочу тепер до кінця добалакатись. Ти ж не хочеш дитини, сам сказав.
– Я не казав.
– Так… Я тебе не виную… Ти – нічого.
