Ніна і враз серйозно:
– Ну, мені так добре, і йому зручно. Так прийдеш? Звичайно, Дмитрові нічого невідомо. Доповідь буде про Леніна.
Майнула хвостом, побігла.
«Яка нудьга. Оборка на платті і поруч Ленін. – Засміялася: – Як чудно іноді все перемішується». Прийшов Данило. Довго балакали і, як завжди, коли вдавалося когось заспокоїти, був у Катерини спокійний і веселий настрій. Одяглася, вийшла.
«…А чудна ця дівчина – певно когось чекає, а він спізнився ракалія…»
«…Цей непман солодко пообідав. Руки в кишенях, а пальці ледве ворушаться…»
Ей, непман!
Держи карман,
Візьмем в бою.
Ти все одно у нас в кишені, —
стає легко, як у степу після дощу. Вдома писала увечері допізна.
…Хай застилають хмари світло,
Хай тумани захмарюють обрій.
Ми ярдами вийшли в колонах
Ми до бою вийшли сьогодні.
Кинула олівця, слухала. Десь унизу гудів натовп і гомонів трамвай. Здавалося, що життя це точка з тисячами ниток у всі боки, таке різноманітне, таке хороше. І досадно було тільки одно, що прожити можна тільки по одній ниточці. Яку не візьми, а все по одній. Чому не можна бути разом і чоловіком, і жінкою, і цією зсохлою мухою, що жила літом. Ну, чому не можна жити хоч два рази. І почувається великий сум за життям незнаним і недосяжним чужим життям. Почувається нове щось, а мусить гинути серед старих, перешитих наново поглядів і не може вирватися. Не може.
Несила людині стрибнути за обрій…
Ах, цей Михайло… Бачить вона море широке, ясне, а крил немає щоб перелетіти це море.
Пожити б на всі заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потім, колись, досадно все ж таки бути угноєнням для майбутнього.
В кімнату блідо зазирав місяць. Почала роздягатися та щось заворушилося біля дверей. Відчинила.
Засунувши голову між коліна, сидів чоловік. Покликала. Голову сонно підвів, подивився каламутними очима.
– Їсти.
– Зараз, заходьте обігрітися.
Але він дивився немигаючим поглядом.
– Їсти.
Прибігла, принесла, в руку поклала, почала кликати знов:
– Зайдіть, зараз буде чай, супу зваримо, – за плече взяла.
Той схопив кусень і, вирвавшись, вибіг на вулицю. Пішла до себе, хотіла начистити картоплі, але згадала, що на обід тоді не стане. Закипів чай, налила в шклянку, кинувши таблетку сахарину. Полізла в ящик, щоб узяти хліба, але згадала, що більше немає. Випила так.
Почувала, як болять ноги і голова крутиться, але перемогла себе й пішла на роботу. Було вже дванадцять і вулиці були тихі.
Зустріла Михайла.
– Ти сьогодні на вночішній, я теж.
– Ідем разом, – а в самої голову колом стисло. Похитнулася. Піддержав.
Додому привів. Як ішла – не пам’ятає, вдома краще стало… Михайло докоряв, а їй соромно було за слабість.
– А тобі що? Всі ви хороші, всі пиляєте: і Галя, і ти, а що з ваших слів.
А Михайло
