співає молодь увечері, не сидять на призьбі старі, спльовуючи гіркий махряк, навіть плачу не чути вже.
Сірим порохом вкрите зелене листя, жовта вода болотом стала.
Не виходить молодиця хату мастити й квітками квітчати.
Ех, не виходить.
Виряджала стара Палажка доньку Марійку. Виряджала, казала:
– Іди, доню, шукай долі, а нам, старим, тут загибати. Іди, може, чим допоможеш.
Пішла. Узяла адресу тітки Горпини й Данилову, зав’язала у хустку, заховала.
Місто. Ніч. Вітер. Туман і вогні.
Як поглянеш згори, огненною стрічкою лягло воно рівно, намистом огні над Дніпром розпустило. З неба зорі попадали долі, по землі.
А Марійка все ближче підходить. Чутно вже дзеленчить, дзвенить, диха… Величезний млин. Хапає, засмоктує, меле.
Гей, бережися, Марійко. Між колесами руку одірве.
І боязко їй.
Місто. Ніч. Вітер. Хмари. Туман і вогні.
Зупинилась. Адресу шукає. Злякалась. Загубила Данилову й з двох бумажок одна тільки баби Горпини адреса.
Як же знайде Данила: місто велике. Пішла. Хоч недобре про бабу Горпину казали в селі, але більше йти нікуди.
Харківська вулиця, 8.
Відчинила, спізнала, зраділа та: очи швидкі такі, хитрі.
– От добре, добре зробила, що приїхала, в нас тобі легше буде. Дунько, Дунько, а йди, принеси чаю…
Принесла та, – велика, дебела дівка.
– Ти вдома сьогодні, – потім до Марійки: – У мене дівчата наймають кімнати, ти будеш з ними жити.
Заснула Марійка швидко; дівчат не було, ранком прийшли.
– Де були, – запитала.
Сміялися:
– Взнаєш потім.
Скоро тиждень минув, а роботи ще не знайшла Марійка.
Жили втрьох в одній кімнаті.
Дівчат майже не бачила; ранком йшла шукати роботи, а тих цілу ніч не було вдома… Тітка казала, що вони роблять на вночішній зміні.
Швидко дні пролітають у місті. От раз увечері каже їй тітка:
– Нічого їсти. Десять день вже минуло, а ти ніде нічого. Мені й самій важко. Будь, як хочеш.
Голод з села стрибнув, на вузлових станціях зупинився, а там поїхав залізницею, в місто приїхав. Ліг по вулицях і хапає то того, то іншого…
І Марійка боязко спитала:
– А дівчата? Чи могла б і я з ними ходить на роботу?
Подивилась гостро Горпина:
– Побачимо.
День і другий минає. Ходила, шукала роботи, прийшла стомлена… А ввечері баба знов підійшла (хліба дала) і улесливо каже:
– Дурна ти, Марійко, та й годі. Якби я була молода. У шовках би ходила, а не то що без хліба. От хочеш, то я… Єсть один тут і гарний…
Відштовхнула Марійка. Вийшла.
Ходила вулицями довго. Ніч холодна загнала до хати… Куди йти? Місто велике, тисячі, тисячі, а Данило один, десь там… Горпина чекала вже, знала: повернеться.
