пропаганду. Він підвівся й запитав доповідача:
– А правда, їдять його мухи з комарами, що мириканці впразнили Бога і дощ сами роблять?
Данило почав був розповідати про це, але на дверях зчинився галас і метушня.
– Що там таке?
Та пусте: дівчат парубки не пускають.
– Чого ж не пускають?
– А навіщо їм? Все одно нічого не розуміють, – крикнув голос з юрби; а комсомолець Семен сказав Данилові:
– То парубки їх на вулицю тягнуть, от і не хотять, щоб ходили сюди на збори. Ми тут з ними по цій роботі агітацію повели. Та й справді кінчайте, бо пізно… – додав він несподівано.
Скінчилася лекція опівночі, розходилися, жваво розмовляючи.
– Хай так, коли й так. Але ні.
– Трахтор… От в Миколаївці потрахкав півроку, а потім тпру… – казали старі, сумнівно хитаючи головами.
– Чорт би тебе подрав, Данило, затяг до світу, – сказав Андрій. – Саме піти б погуляти з дівчатами.
– Не можна. Тутешні хлопці з вулицею якраз боротьбу провадять.
– Ет, боротьбу. І тут від кампаній спокою немає. Це ж дурниця бути на селі і з дівчатами не поспати.
– Ходім краще чай пити, мабуть, стара вже приготовила.
А вулиця ще гула.
– Той білявий Іван, що ліхтарем наводив, все ліз до мене вчора.
– Я йому показала.
– І-і-і, брешеш!
Їй же богу!
– А Данило вчора гуляв, гуляв та й подався додому, а ще рано було.
– Додому? Якраз, він до Марійки пішов.
– Не даремно ж очи на неї пулить.
– Та вони вже давно гуляють.
Юрба посунула на край села. Знову зірвалися співи вгору. Голосно плакав голос дівочий, спів тулився до теплої землі.
Боялися тої ночі матері за дочок своїх (самі колись дівували). І справді, чого тільки не буває в ясні місячні ночі.
А місяць доліз до середини неба і спіймав білою рукою дві постаті.
Гай-гай, забула ти, певно, дівчино, що в піснях співається? Притулилася до парубка, вже й коси розплелися. А той відшукав своє, припав поцілунком, ніби хто його голову цвяхом прибив. П’є. Загорнувся хмаринкою місяць, згадав – краще буде… Ай, ні. Зовсім темно стало і нічого не розбереш, чи одна там постать, чи дві.
А коли ранком вітер злякано (чи не проспав?) розкидав хмари, щоб сонце ясніше зійшло, лише тоді переліз Данило загату й майнув Кирячковими городами, а друга постать подалася саме туди, де жила Марійка.
Для Данила місяць швидко минув, а хлопцям через дівчат були неприємності. Почали парубки на них скоса дивитися, навіть бити збиралися, а осередок нарікав, що Андрій і Іван усю їм роботу нанівець звели, бо вулиця тепер гула, аж ревла.
Данило в місто листа писав.
«Петре, через два тижні їдемо додому, побалакай з Катериною, з Галею, чи не може Марійка зупинитися в них, бо я хочу, щоб вона поступила
