по могилках?
– Я? Якби тобі стільки абортів зробили, як Ніні, то ти б знав. Біда мені з нею; мені вже й нецікаво, а вона всю ніч спати не дає.
І Дмитро розійшовся; а як вона його пестить, ого-го…
– Сволоч ти, – сказав Петро.
– Чому ж то?
– Навіщо ти мені оце розказуєш.
– Коли тобі не цікаво, то я… – образивсь Дмитро й пішов.
– А даремно ти не дав йому добалакати до кінця, – сказав Михайло, – цікаво було б послухати.
– Послухаєш такого типуса і здається – сам робиш щось погане.
– Ну, то невідомо, як ти будеш робити. Всі ми врешті в старому болоті борюкаємося.
– Ех, правда… Знаєш, мені часто уявляється така картина, свинушник. Ми всі стоїмо там по коліна в болоті. Є десь сонце… Є… Бо пробивається крізь щілину й навіть болото золотить, а навколо в теплому багні лежать свині і задоволено хрюкають. Їм добре, немає у них ніяких думок і сумнівів. Почнеш їх розбуркувати, так вони тебе ідіотом назовуть. Ти не думай, що вони за старе тримаються. Це невелика б біда була, але вони нюхом добре чують все нове й свіже, переможне і лізуть туди, несучи за собою свій свинушник.
– А, чорт з ними. Ти вже користуєшся термінами Катерини.
– Катерини. Вона каже, що в наші часи якщо хочеш бути незламаним, не треба себе зв’язувати ні любов’ю, ні дружбою, бо однаково це стягне тебе у свинушник. Чудна вона, бентежна така, самотна, та здається мені, що вона когось любить.
– Справді? – жваво спитав Михайло.
– Вона нікому не скаже.
– Ех, Петре!
– Що?
– Нічого, то я так.
Встав, а Петро більше розумів, аніж Михайло думав.
– Чудаки. Тільки мучать себе.
– Тут до тебе Галина заходила, цидулку принесла, – сказав Михайло, подаючи записку. – Там Галина кликала іти в степ «бо в степу вітри буйні-буйні», а «літо таке хитре».
Осміхнувся Петро й заховав у кишеню.
– Ну, Михайле, я пішов.
– Куди?
– Та в читальню.
– Гм… угу… Коли прийдеш?
– Пізно. А ти будеш вдома?
– Мабуть, ні. Я піду до бібліотеки.
Подивились один на одного… Петро не витримав і розсміявся, але Михайло подивився строго.
– Чого зявище розчепірив?
– Ми часом не зустрінемось, я теж піду в бібліотеку, – але Михайло:
– Ну, тоді я піду в читальню.
– Іди куди хочеш, а я піду до Галини.
На цвинтарі Галина сказала Петрові:
– Забігти не міг раніш. Я бачила тебе у вікно, кудись летів, як бізон?
– ?
– Шию вниз і гривою мотаєш. Була в Катерини – вирішили відкласти на осінь це.
– Та це вона вирішила. А я?
– Ти? Ого! Ще скажи мені слово. Ні, справді, куди поспішати.
Змагався Петро. Йому так хочеться жити з нею,
