його поволік. Одна справа, як той хтось – злодіяка одвічна, на весь вік у злодійстві втоплена…
– Та яка там злодіяка, – обурився Славко, – хата не зламана, все ціле, брали річ тихо й мирно, по-свійськи…
– Тим паче, – розпатякував чоловічок, – означає це, що, крім украденого персня, є й інша проблема в тебе – ненадійні товаришочки, ненадійні дівчатка. Хтось до тебе в серце вліз, парубче, а зі свого серця замка не зняв, душі тобі не відкрив, більше того, щиру дружбу вашу лопатою горне до свого засіка, ніби зерно з комори – багатіє хтось на твоїм серці, а ти клякнеш. Отож і кажу – розклади перед матінкою Євтихією всю свою ношу, аби перебрала, гляди, не тільки персня знайдеш, а й спокій у житті, струсивши незнані досі проблеми. Воно ж видно, сам у догадках б’єшся, а мислію переступити за горизонт уявлень боїшся. Не втішайся дружбою, хлопче, втішайся правдою. Бо дружба рівняє багатих з багатими, а бідних з бідними, правда ж рівняє всіх.
– І чого це у вас таке викривлене поняття про дружбу? – не погодився Славко. – Багаті з багатими, бідні з бідними… Не так це.
– А що, з бідаками водишся? – аж припіднявся чоловічок.
Славко поміркував мить.
– У мене кохана з бідних, то й що? – випалив. – Для мене й Тані немає значення, які в нас родословні, бо наші серця ангели так крильми зв’язали, що кріпша будь-якого дроту в’язь та, жодним забобоном її не розірвати.
– Може, й так, – хитнув головою чоловічок. – Я ж не матінка Євтихія, мені світ – темна пелена. А тобі, хлопче, видніше… Але раджу ще раз, питай у матінки Євтихії все, бо кожне її слово – прожектора промінь; як би тобі не ясніло в світі, а зблисне промінь – однак ще ясніше стане. Їй-бо.
Та й умовк, прокашлявшись, недавній балакун. Більше й слова не зронив. Та Славко й не наполягав – тут Тані дві доби вже не бачив; повіки стулить – кохана перед очима стоїть; вдивлявся в образ рідний Славко, вдивлявся та й задрімав на травичці.
– Ну, слава Богу, пора, – прорипіло поряд, склюнувши Славків сон.
Відкрив Славко очі – зів’ялий чоловічок, обтрусивши штани, станув за дверима Євтихіїної хати.
«О, вже й моя черга», – аж повеселішав Славко.
– Пулюй! – по якімсь часі загриміла Євтихіїна помічниця, висунувшись з-за дверей. – Є Пулюй?
– Є! – здійнявся Славко.
– То підходь швидше, – керувала молодиця. – Не один, либонь, на прийом.
Ступив Славко у володіння матінки Євтихії.
– Перехрестися! – гримнула та, ледь переступив поріг.
Перехрестився.
Матінка щось пошепотіла перед образом на стіні.
– Сідай, – кивнула Славку на стілець перед обставленим свічками столом.
Сів.
– Біду маєш, – провадила далі Євтихія.
– Звісно, інакше чого б я тут був, – відповів Славко.
Матінка Євтихія не завважила на ті слова, а вела своєї:
– Оберіг втратив, а
