style="font-size:15px;"> – Перстень звела твоя доля, – почала Євтихія.
– Це я вже чув, – перебив, – хочу більше конкретики.
– Якої ще конкретики ти хочеш? – розсердилася матінка. – Ти що, не знаєш своєї долі?
– Якої ще долі? – холодком потягнуло по хлоп’ячій спині.
– Ти, хлопче, на гребені нині, – мовила Євтихія. – Вчуєш моє слово, впадеш, де доля вже не доля; відмовишся від слова мого – доля лишиться долею. Хоча й кривдною, блудливою, нечесною й брудною. Вибирай.
– Кажіть своє слово, – зробив вибір Славко. – Хто взяв перстень?
– Таня, – сказала віщунка.
– Брехня! – схопився з місця. – Нагла брехня! Не вірю! Прагну доказів!
– Ну, хлопче, я – не слідчий; я – провидиця, – мовила бабця. – І тим паче, дещо скажу. Твоя доля знала мою силу й тому дуже противилася твоєму приходу сюди. Так було?
– Ну… – не знав, що сказати.
– А як і не противилася, – скоромовкою продовжувала бабця, – то чинила спротив потай.
– Противилася, – погодився врешті.
– Отож-бо, – шепотіла Євтихія. – А ще знайдеш ти в своїм дворі дріт. Бо ангели не в’яжуть крильми, хто б тобі що не казав. В’яжуть не ангели, люди. Лукавством, словом обплутують, а дріт кладуть у двір і в’яжуть, аби лукавство не луснуло, а в’язало довіку.
– Побачимо ще ми з тим дротом, – похнюпився Славко.
– Я тебе просила – йди, не шукай скорботи, – нагадала Євтихія. – А тепер слухай до кінця, як узявся. Коли рване лукавство ти кинеш лукавиці межи очі, коли правду персня покладеш перед нею на стіл, вона попаде в круг і, аби вирватися з нього, свій круг кине тобі межи очі. Далі обирати тобі – або взяти її круг і випустити пташку з гріха на волю, себто, простити, або не взяти її круга й замкнути в смертельний зашморг лукавицю, сиріч її закляттям замкнути її життєве коло. Добре вислухав мої слова?
Стенув Славко плечима, бо й сам не знав, як він їх, ті слова, вислухав і чи надто второпав що в закрученій мові, крім одного: жахливого, немилосердного, нестерпного – перстень узяла Таня.
– То що? – стрів Славка надворі зів’ялий чоловічок.
– Ваша Євтихія – не прожектор, морок, – простогнав Славко.
– То тільки так здається, – кинув навздогін чоловічок. – Прожектор же висвітлює не тільки райдужні обрії, а й купу лайна на дорозі, в яку ти ледь не вступив. Світло, хлопче, це не радість, це – правда. А правда рідко буває солодкою. Тож терпи, аби не обплювати всього світу, бо іншого, аби жити, в нас немає.
– Краще жити в пітьмі, ніж при такім світлі! – скрикнув Славко.
– Кожен сам вибирає свою долю, навіть якщо вона накреслена на небесах, – даленів чоловічок.
Причвалавши зі зродженою Євтихією скорботою додому, Славко першим ділом заходився нишпорити по подвір’ю – шукав дріт. Нічого схожого не знаходив, уже й воскресати почав, брехня Євтихіїні слова, брехня – як раптом в попідтинню узрів стримлячу із землі іржаву дротину. Потягнув – не дається. Знайшов
