непевність дівочих очей.
– Кажеш, ангели в’яжуть? – перепитав.
– Ага, крильми, – зблиснули очі.
– Брехня! – скрикнув. – Немає ангелів, немає крил, є шмат іржавого дроту та лукавства, лукавства море.
– Про що ти? – злякалася дівчина.
– Про нас, – не зважив на дівочий страх. – От біда тільки – луснув дріт. Не витримав правди – луснув. Усе в’язання зітрухло й осипалося долі. Свобода ввірвалася в хату. Тільки хто їй радий? Хто, Таню?
– Про що ти? – своєї дівчина.
– Годі, Таню! – крикнув. – Усе знане. І про перстень, і про дріт. Усе, розумієш. Не ясно одне – нащо? Я ж тебе так любив, кохав так, що світу не мав поза твоїми очима, а ти… – якийсь перстень… Шмат металу. Простий шмат металу, а ти його вивищила й понад світ, і понад себе, й понад любов, і понад нас. Нащо, Таню? Тобі шепнути варто було: «Славку, персня хочу»; я б сотню кинув тобі до ніг, а ти… потай… Ех, Таню, Таню, ти вбила все. Як той Тарас Бульба, сама породила, сама й убила. Нащо, Таню? Роз’ясни мені, задля чого? Бо не розумію, їй-богу, не розумію.
– Ти хочеш сказати, що це я вкрала персня? – округлилися дівочі очі.
– Давай не будемо дивуватися тому, що дивом не є, – махнув Славко рукою.
– І хто тобі це сказав, ворожка? – допитувалися очі.
– Світ не без чесних людей, – буркнув Славко.
– Я ж просила – не йди до неї, Славку, – сховалися очі за сльози. – Я ж просила… Я відчувала…
– Ще б пак, не відчувати, – зовсім не здивувався Славко.
– Ти пам’ятаєш, я казала, – проривались очі з-за сліз, – що в кожного на перехресті чотири дороги, а по якій іти – всяк має вибрати сам. От і вибирай, бо я не брала твого персня.
– Я б вибрав, – йшов Славко за очима, – але як мені повірити тобі, Таню?! Як?
– Мовчки, – порадила.
– А де гарантія, що віра моя – не омана? – поцікавився.
– Віра не потребує гарантій, на те вона й віра, – висотались очі з-за сліз, згарячіли.
– Але віра потребує правди, бо віра в брехню – тая ж омана, – не погодився.
– А ти видивись правду між брехні, – горнулися очі. – Серцем побач.
– Я б хотів, – аж гойднувся. – Але ж дріт… – спотикнувся очима об залізяччя на столі.
– При чім тут цей мотлох? – не втямила дівчина.
– Лукавство в нім, – стояв на своєму Славко. – В'язати людину треба до межі, бо інакше можна й розрізати навпіл. Ось у чім біда, Таню. Не городи філософських тинів, скажи краще чесно – нащо все? Нащо перстень, нащо цей дріт, нащо крадіжка й нинішні вмовляння, аби я повірив тобі, як завше? Була любов, було те́пло й затишно, а це все, що відбувається нині, нащо?
– Нащо, питаєш? – звузились очі. – А я не знаю, нащо. Я в дротах не тямлю, що ти викладаєш їх на стіл і тицяєш якимось довколадротовим безумством межи очі. Я одне знаю, що б ти там собі не намислив, обпившись відьомським пійлом – не брала я персня. Але це знання для мене, для тебе ж, зашореного у лжевірі, сюю правду осягнути нереальним завданням є. Ти ж дротину в голову
