охоче відказав хворий, – говорили.
– І яким він вам видався?
– Не знаю. Можливо, він володіє гіпнозом чи ще чимось таким. Я ніколи не думав, що на мене хтось може так сильно подіяти словами. А він мене переконав у тому, що життя чогось таки варте.
– Здається, ви переконали його в протилежному, – сказала вона і пішла до виходу. Вже взявшись за ручку дверей, озирнулася, зустріла запитальний погляд Кості і повільно, відділяючи слово від слова, голосом диктора, що читає останні вісті, повідомила:
– Геннадій Єремійович Цимбалюк сьогодні вранці застрелився у своєму кабінеті.
Життя напрокат
Так що ж все-таки наше життя? Дар даремний, випадковий чи що? А втім, це навіть не дар, а лізинг неначе, чи просто навіть – оренда. Те, що дається на певний час. Комусь на тривалий строк, а комусь на менший. Ясна річ, мене як усяку людину зачіпає неминуча думка про те, а що ж буде після того, коли Орендодавець забере свій товар назад? Дехто йшов і далі. Набоков думав не лише про те, що буде, коли його не буде, але й про те, що було, коли його не було. Якщо я його вірно зрозумів і запам’ятав, він сприймав минуле, як смерть до життя, і ставив знак рівності між нею і смертю опісля. До народження його не було і після смерті його не стало. Але мені здається це міркування не зовсім коректним, бо між часом «до» і «після» є велика різниця. Про те, що було до нас, ми з великою чи меншою достовірністю уявляємо собі, користуючись археологічними, писемними, а нині і відеосвідченнями наших предків. Це дарована нам пам’ять про минуле життя. Наче вставна флешка в комп’ютер. А пам’ять – це і є життя. Чим більше в ній подій, що запам’яталися, тим довшою вона здається нам.
Можна сказати, що минуле людства було нашим перед-дитинством, в якому ми також начебто жили. А після життя жити не будемо ніяк. Ось у чому різниця! Зі мною не погодяться ті, хто вірить в загробне існування, але я ж у нього не вірю і не сумніваюся в тому, що після життя настане ніщо. Порожнеча. Вакуум. Я допускаю, що Бог у якомусь вигляді, чи зовсім невидимий і невідчутний, є, але не можу уявити собі, щоб він спеціально піклувався про моє збереження поза тілесною оболонкою. Для чого, скажіть, вона була потрібна, якщо ми можемо обходитися без неї?
Про смерть, як про повне закінчення життя без будь-якого продовження, я став думати рано, приблизно з дев’яти років. Коли мені було шістнадцять, ми жили на останньому поверсі чотириповерхового будинку. Тоді чомусь думка про смерть з’являлася мені щоразу, коли, піднімаючись чи спускаючись по сходах, я рахував сходинки. Їх було на кожен поверх по двадцять. Десять до одного майданчика, десять до наступного. Я рахував чергових десять і думав, що ось на десять сходинок у житті мені менше зосталося. Я намагався подумки поправити рахунок і думав: а що як я зайвий раз піднімусь на десять сходинок і спущуся на десять, значить, двадцять мені має зарахуватися в плюс. І мене цікавив той факт, що якщо я пройду дуже багато сходинок, то і життя моє скоротиться на дуже багато сходинок. І чим більше кроків я зроблю по землі, тим на більше кроків скоротиться моє життя. Виходило, що
