зачарувала історія хімії, – сказав Віктор.
– Звичайно. Ні одна наука немає такої бурхливої, інколи трагічної історії, – відповів Олег. Він замислився, щось згадуючи і його погляд став серйозним і зосередженим. – Мистецтво хімії зародилося більше двох тисяч років тому і його пов’язували із перетворенням неблагородних металів у золото та срібло, – вів далі Олег. – В цілому алхімія була не просто вмінням, мистецтвом, чи об’ємом знань. Це була практично релігія, в якій шлях до істини дуже часто освітлювала тільки віра. Історія хімії – це історія боротьби людини за майбутнє. Сучасний хімік – це фактично єдиний вчений, який може в колбі створити нову матерію, нову речовину, яка може мати унікальні властивості. І для цього йому не потрібні прилади за сотні мільйонів доларів, а потрібна тільки його голова, руки, вміння і знання.
– Подібні роздуми, а також історія медицини, яка за останні сто років є фактично історією нових хімічних препаратів, що врятували життя мільйонам людей, підштовхнули і мене до вступу на хімічний факультет, – мовив Віктор. – Подібні люди завжди зустрічаються. – Він поклав колбу на стіл і продовжив. – А навіщо тобі програмування? Гадаю, не лише для того, аби мати непоганий підробіток?
– Відкрию тобі одну річ, – таємниче сказав Олег, – з часом я напишу програму, яка змінить світ.
– Що це буде за програма, відкриєш секрет? – запитав Віктор.
– Скажу лише те, що мене дуже цікавить питання штучного інтелекту, – відповів Олег. -Як думаєш, електронний розум принципово можливий, чи ні?
– Це філософське питання. І взагалі важко сказати, що таке розум, – мовив Віктор і за мить додав. – Якщо будеш над цим працювати, обіцяй, що візьмеш мене у помічники.
– Обов’язково.
Відтоді пройшло чимало років, але зараз саме та розмова першою виринула із лабіринтів пам’яті. Олег подивився на фотографію на стіні. Він з Віктором стояли поруч з дівчиною, в яку колись були закохані обидва… Олег заплющив очі й чітко уявив випускний вечір. Вони втрьох, як завжди, щось жваво обговорювали. Потім вийшли на двір подихати свіжим повітрям. Не відомо звідки з’явився фотограф й запропонував зробити знімок. Тепер це згадка на все життя…
– Олегу, як ми тепер без тебе? Хто спрямує у потрібне русло наші запаморочливі ідеї? Мабуть, ти один хочеш отримати лаври переможця й бути найпершим між нас? – Маринка намагалася говорити серйозно, але її очі посмі-халися. Там, в глибині двох прекрасних блакитних озерць була прихована хитринка. Здавалося, дівчина знає таємницю, та ніколи й нікому її не розповість. Ця хитринка не зникала навіть тоді, коли Марина хотіла зачепити когось за живе, було незрозуміло, жартує вона, чи ні.
– Дійсно, не забувай старих друзів, бо попливемо кожен у свій бік і все. Лише знімки нагадуватимуть про студентські роки й нашу міцну дружбу. – Віктор тримав руки у кишенях й зосереджено дивився на Олега. В їхній трійці він був найвідповідальнішим
