під безперервною канонадою реального життя і мені не відкрилася проста істина, що я, такий гарний, розумний, з якого боку не глянь, білий і пухнастий, у реальному житті нікому зі своїми знаннями не потрібен.
Десь у цей час життя взялося підкладати у голову замість мрій їхній сурогат. Гарні машини, гарні жінки – все те, чим нас годує нинішнє суспільство. Життя щодня шемрало над вухом скрадливим голосом:
– Нє, ну ти мусиш мать машину! Нічо не знаю, роби, що хочеш, бери кредит, вигадуй щось. Подивись он на людей. Ну, як це так – без машини? Ти шо, не мужик?! Мудак якийсь, слово честі! І цейво, тіки іномарку!
І я, ледве зводячи кінці з кінцями, незважаючи на те, що до машини мені було далі, ніж чубатому Карлсону до надзвукової швидкості, терзав себе думками, де взяти бабки на авто, уявляючи, як гасаю Києвом на найкрутішій тачці. До того ж іще був потрібен дім або для початку хоча б квартира в Києві! А затим ще дружину собі підшукати (обов’язково з великими цицьками, інакше ніхто не оцінить). Я розумів, що для цього треба гроші, багато-багато грошей. Я не тямив тільки одного: то вже були не мрії, а мотлох, стружки суспільної свідомості, які ось-ось мали остаточно поховати під собою мрії справжні.
Загалом я гарував, як віл, на двох роботах, несамовито напружуючись, аби встигати з навчанням, і зовсім не помічав, як дні зробились безмежно схожими один на одного. Робота, навчання, потім знову робота, робота, робота, а потім знову навчання, навчання, й… без абсолютного просування вперед. Я чекав, що одного вечора з неба впаде великий кусень грошей і я піду та куплю собі «Mercedes» S-класу. Давні друзі віддалились, розваги забулись, усе, на що зрідка вистачало часу, – це переглянути який-небудь фільм на комп’ютері. Я більше не читав художню літературу, натомість бездумно накопичував у макітрі сухі й обмежені знання про програмування, 3D-графіку та CAD-системи.[8] Отак-от тихо та спокійно, переповнивши кумпол усіляким сміттям, розгубивши дорогою весь свій юнацький запал та окрилення, я увійшов у приземлену фазу свого життя. Фаза мала назву «Існування».
Так довго не могло тривати. Треба було щось вигадувати, діяти, інакше я ризикував завершити свій життєвий шлях намертво приклеєним до дивана перед телевізором, насолоджуючись черговою історією про те, як черговий Брюс «Круті Яйця» Уілліс у черговий раз урятував галактику, вимахавши при цьому всіх блондинок, які тільки потрапили в кадр. Але… я нічого не зробив. Усе закінчилося тим, чим мало закінчитися. Я припинив мріяти.
Мрії покинули мене, поступившись місцем пластмасовим сурогатам.
Я втратив себе.
Я вже не усвідомлював, як щодень життя ставало все більш клейким, нестерпним, непомітно переходило у той добре відомий усім стан – буденність – стан із найбільшою ентропією, стан повного спокою, клейка флегма, забуття.
Якби це гепнулось на мене якось відразу, раптово, у той час, коли я ще мріяв, я б, мабуть, від дошкульної розпуки шугонув би униз
CAD (Computer-aided design) – САПР (Системи автоматизованого проектування).
