замість «на добраніч» я тихо просичав:
– Завтра я приб’ю тебе, you motherfucking dumb asshole.[14]
Годинник показував п’яту ранку…
Наступного дня я не міг думати ні про що, крім шахів. Сновидою я снував департаментом і, здавалося, від злості міг спопеляти речі очима. Перемога, яка так по-дурному вислизнула з рук, дошкуляла мені більше, ніж перша наївна поразка. Я відчував, що сильніший, і вирішив сьогодні за будь-яку ціну це довести.
Повернувшись увечері з департаменту, я ще з порога прогарчав:
– Готуйся! Зараз я оскальпую тебе!
– Оскальпуй свою прабабцю! – відбив випад Мігель і театральним жестом запросив мене до столу.
Шахівницю із розставленими фігурами він уже підготував. Ми нашвидкуруч повечеряли й узялися до смертельного поєдинку.
У квартирі кипіло, як у жерлі вулкана. Повітря кресало іскрами, простір плавився від шквалу емоцій, кімнату переповнював дим і запах перепалених нервів. Ми зіграли дві партії, знову просидівши аж до четвертої ранку. Я дотримав своєї обіцянки, я оскальпував його, якимись нелюдськими потугами довівши рахунок у нашому протистоянні до 2,5:1,5. Мігель рвав на собі волосся, тупотів ногами та поливав мене добірною іспанською лайкою, а я не звертав на те абсолютно ніякої уваги.
Була перша ніч, коли я захропів зі спокійною душею.
Реакція Мігеля нічим не відрізнялася від моєї. Наступного дня вже він не міг ні про що інше, крім шахів, думати, а ввечері припер мене до стінки безапеляційним:
– I wanna revenge![15]
І таки взяв той реванш, паршивець…
Невиспані, але сповнені рішучості, геть закинувши навчання, ми лупилися в шахи чи не щодня, почергово вириваючись уперед у загальному заліку.
За якихось два тижні ми стали друзями нерозлий вода, разом дивилися футбол, пили пиво й обговорювали дівчат.
Якось Мігель показав мені фотографії Паленке (Palenque), археологічної зони на півдні Юкатану, загубленої в джунглях чортзна-де біля кордону з Гватемалою. Колись давно я читав про Паленке, але мені не доводилося бачити фотографій, причому стільки відразу. Я споглядав масивні піраміди, величні храми, культові споруди, сховані у перині вічнозелених дерев, і пускав слинку, наче хом’ячок, що побачив напхану під зав’язку соняшниковим насінням торбинку.
– Я б усе віддав, аби туди потрапити, – втерши носа тремтячими руками, пробелькотів я.
– Ну то поїхали зі мною на Новий рік. Я запрошую, – просто мовив Мігель.
Я сходу ледь не беркицьнувся на п’яту точку.
– Що?!! – волаю.
А він мені:
– Кажу, ти можеш полетіти зі мною та провести Новий рік у Мексиці.
На ці слова моє серце затріпотіло у грудях, а десь у ділянці живота капітально забулькало від щедрої дози викинутого адреналіну. Я вже вимальовував у голові картини, як лечу
Варіант шанобливого звертання в англомовних країнах… Щось на зразок «мій любий друже».
Я прагну реваншу! (
