після чого зрештою прорік:
– Ну, добре.
У мене відлягло від серця.
– Прорвемося, синку! Нафіг нам ті мексиканці! Треба буде – на місці наберемо, там того добра навалом. Це ж буде фантастична подорож! Твої онуки про неї легенди складатимуть, от побачиш, – патетично патякав я.
Залишилося зовсім трохи: почати втілювати прожект у життя…
Мрія була близькою, як ніколи.
Я досі пам’ятаю, як, чекаючи на потяг, тупцяв у метро на станції T-Centralen і, не маючи сил стримувати хмільне хвилювання, яке переповнювало мене, наче золотиста піна пивний келих, тремтячими руками набирав номер телефону Дімона. На календарі – четвер, 22 травня. Це мав бути великий день. День, коли ми з Дімоном нарешті купимо квитки до Мексики, тим самим спаливши всі мости і не залишивши шляхів для відступу.
Після кількох гудків Дімон підняв слухавку та буркнув:
– Ну що вже там?
Я не звернув уваги на приховане роздратування і якусь млявість у його голосі.
– Є-е-е! Є-е-е! – заволав я на всю станцію. – Є-е-е-есть контакт! Гроші у мене, можемо купувати квитки!
– Ну, добре, – кисло промимрив мобільний, однак на той момент я був просто засліплений і вперто не хотів помічати підозрілих ноток у його голосі.
– Я зайду до тебе близько сьомої! – бадьоро лопотів я.
– Ага, чекаю, – булькнув Дімон.
– Ага, чекай, – сказав я, але Дімон уже дав відбій.
Ми з Дімоном навчались у різних корпусах університету, розкиданих по Стокгольму далеко один від одного, тому добиратись до нього мені було хвилин сорок, не менше. Підійшовши до корпусу KTH, де працював і вчився білорус, я брякнув йому по телефону, щоб він зійшов униз і впустив мене. За кілька хвилин із вестибюля долинула тупотнява кроків металевими сходами, а небавом з’явився Дімон. Ми потисли один одному правиці, і я залепетав, не спиняючись, бо мене аж розпирало ізсередини від п’янкої радості та надлишку позитивних емоцій:
– Отже, так, гроші я отримав, усе пучком, уяви, за все взяли лише 330 крон, на майбутнє будеш знати, «MoneyContact» – дешеві перекази, я вже прикидав квитки, найдешевші на цей момент через Мілан із пересадкою в Мадриді, 700 євро, знаю, що дорого, але є й по 5000, авіакомпанія має назву «Iberia», якщо сьогодні купимо, то завтра вже можна буде подаватися на візу, я вже роздрукував карту, де в Стокгольмі знаходиться посольство Мек…
І тільки тут я нарешті помітив, що Дімон блідий, мов незаймане полотно художника.
– З тобою все гаразд?
– Так, усе добре, – ледь чутно відказав він, – мені треба з тобою поговорити. Пішли.
І Дімон потяг мене за собою. Тієї ж миті холодна, неначе чорні води Антарктики, підозра прокралась у моє серце. Щось слизьке та сердите витало у повітрі вестибюля та напомповувало нічим непояснюване ледь вловне відчуття дискомфорту.
– Якого дідька ми йдемо до кафетерію? – грубувато запитав я. – Ти хочеш кілька годин сидіти та бронювати білети в харчевні?
– Нам треба поговорити, –
