мені про тебе взагалі нічого не сказали, – сердито огризнувся чорнявий.
Ім’я мексиканця було Мігель Алонсо Гонзалес. Він, як і я, навчався у KTH, тільки на іншому департаменті.
…Перші два дні ми ходили квартирою, наче сомнамбули, і практично не розмовляли. Напруження між нами лишень зростало, немов між двома магнітами, які намагаються стулити докупи однаковими полюсами. Більше того, значно пізніше виявилося, що першого дня нашого співжиття ми, не змовляючись, абсолютно незалежно один від одного, навідались до Students accommodation office,[13] гнівно вимагаючи, аби нас розселили. Однак у такому великому європейському університеті, як KTH, завжди залишалася актуальною проблема з квартирами. Нам обом чемно відмовили.
Одного вечора Мігель, мотнувши головою у бік складеної шахівниці, яку я вже давно запримітив на його столі, лаконічно запитав:
– Граєш?
Я ствердно кивнув.
– Я привіз її з Туреччини, – неквапом протягнув мексиканець, лагідно проводячи рукою по лакованому дереву. – Хочеш майстер-клас?
– Майстер-клас проводитимеш своїй дружині в ліжку, – гордовито парирував я, – а зі мною ти будеш пекти раків після першої ж партії!
Мігель розсміявся, а я потай зловтішався, передчуваючи легку та швидку перемогу. «Зараз я всиплю цьому мексиканському невігласові та покажу йому, як грають у шахи справжні чоловіки», – думав про себе. Той факт, що я не грав по-крупному вже, мабуть, із рік, мене ніскілечки не насторожив.
Ми розставили фігури та почали запеклу борню. Мігель грав білими. Попри це, я поводився не надто зосереджено, зате надміру самовпевнено, атакуючи з розмахом і відкрито. Я навіть не відразу зрозумів, як примудрився заробити дитячий мат десь на десятому ході. То був настільки ганебний мат, що спочатку я просто не міг у це повірити. Мене розбили важезним нокаутом у першому ж раунді, наче якогось шмаркача. Тоді я достеменно збагнув, що відчував Леннокс Льюїс, валяючись під канатами після свого першого двобою з Хасимом Рахманом і все ще не розуміючи, хто в біса вирубив світло в залі.
Мігель лише самовдоволено знизав плечима і вичавив із себе скупу, але зарозумілу посмішку, всім своїм виглядом показуючи, що нічого іншого він і не очікував. Я скипів. Гаряча кров шугнула мені у голову, і я, не соромлячись висловів, почав доводити мексиканцю, що у наступному матчі я просто відірву йому голову, руки, ноги і те, що ще можна буде відірвати. Мігель зиркнув на мене своїми чорними непроникними очицями та сказав:
– Давай.
– Що давай? – перепитав я.
– Другу партію.
Я зиркнув на годинник: перша ночі. Затим мовчки почав розставляти фігури на дошці: жадоба реваншу переважила всі інші поривання.
Мігель заварив міцний чай, і ми засіли за другу партію. Я затямив, що гнів і роздратованість у стратегічному плані зовсім непродуктивні, тому погамував емоції та грав цього разу надзвичайно обережно, ретельно обмірковуючи кожен хід і пильно стежачи за діями опонента. Мігель – чудовий гравець, але я на відмінно засвоїв перший урок того
Служба розселення студентів (
