Іспанії. Ми мусили прийти до єдиного рішення, бо тільки так можна було максимально зменшити бюджет поїздки.
Я дослухався здебільшого мовчки, лише зрідка підкидаючи прискіпливі зауваження та мізкуючи, чого так свербить під коліном, аж зненацька у мене перед очима наче блискавка шугнула, мене осяйнуло: ось воно, вирішення моєї проблеми! Можна рвонути до Мексики і без Мігеля, але вдвох із кимось іншим! Недарма ж розумні люди кажуть: одна голова – добре, а дві голови за дванадцять тисяч кілометрів на іншому континенті – то просто прекрасно! Мені потрібно вполювати компаньйона, міркував я, і Мексика тоді, вважай, у кишені!
Я глипнув на своїх товаришів, буркнув, що у мене є ліпша ідея, й, аби надто не полохати їх, почав підступно та здалеку:
– Колись у мене була Мрія, пацани…
Відтак я барвистими фарбами змалював свою давню пристрасть до Мексики, переповів про доленосну зустріч із Мігелем і нарешті про те, як мені не вдалося полетіти з ним до Мексики на Новий рік. Зрештою я перевів подих і випалив:
– Тому влітку я хочу поїхати до Мексики! Помандрувати крапаль автостопом…
На хвильку всі вщухли і витріщились на мене, мовби я щойно не слова проказав, а дістав з-за пазухи допотопний тромбон і прохрюкав гімн Гондурасу.
– Ти ж не знаєш іспанської, – нарешті прошепотів Сьома.
– Це до тієї Мексики? – перепитав Сєрьога, так, ніби Мексик на нашій планеті було дві. – Це ж з біса далеко!
– Ну далеко, ну й що? Мігель обіцяв зустріти мене у Мехіко, розквартирувати, коротше, допомогти з усім, – збрехав я, відчуваючи, що вивергнута моєю пащекою інформація струсонула моїх співрозмовників подібно до маленького землетрусу. – Ну то як, пацани? Хто зі мною? Га?! – я ледь не проверещав ці слова, прагнучи надати їм бравурного тону, який, проте, геть не пасував до мого тогочасного настрою.
Хлопці німували як партизани. Я переводив погляд із Сєрьоги на Сьому, із Сьоми на Дімона, і назад. Сєрьога першим похитав головою, низько опустивши погляд:
– У мене немає стільки грошей. Навряд чи я назбираю до літа навіть на квиток туди та назад…
Я міг би довго його вламувати, доводячи, що гроші – це не головне, що це насправді навіть не проблема, що найважливіше – це захотіти, а нашкребти необхідну суму вже якось вдасться. Проте, не знаючи навіть приблизно, у скільки обійдеться такий вояж, я змовчав (я точно знав тільки те, що до Мексики ми, хоч лусни, а дешевих квитків уже не знайдемо). Затим я зиркнув на Сьому благальним поглядом пекінеса, якого два дні не випускали на вулицю попісяти. Під таким поглядом Сьома зітхнув, зіщулився, пошкрябав макітру та проказав:
– Я б дуже хотів поїхати, Максе, але ти ж розумієш… я подаюсь на аспірантуру в Штати, треба купу документів готувати, а потім ще віза…
Я принишк і під коліном одразу перестало свербіти, навіть не довелось чухатися. Надія надибати компаньйона згасла
