нести зовсім нічого й повертатися зовсім не додому. Дарині здавалося, що після того, як не стало мами, у неї не стало й дому. Принаймні вона неохоче туди повертається. Так воно буває, що зовсім немає значення, куди йти, бо ніщо тебе не приймає. Чи ніде не буде добре. Може, це те саме. Тому можна кататися, поки не відчуєш цілковитого отупіння, у метро, вибираючи різні стратегії, як їхати: чи від кінцевої до кінцевої, зібгавшись у куточку, чи виходити на кожній зупинці й чекати іншого поїзда в тому ж напрямку або повертатися на попередню зупинку та знову їхати на зупинку вперед і знову повертатися (це вимагає активності, це складна стратегія), чи доїхати до першої станції пересадок і сісти на іншу лінію та звідти їхати до кінцевої, чи ще якось. Потім нарешті треба з цим покінчити, бо з усім треба покінчувати, і йти нарешті до виходу, рухаючися поволі, зупиняючись кожні півметра. Люди лаються їй у спину, але вона зовсім цього не чує. Їй здається, що вона щось забула, може, у вагоні, кажуть же вони, щоб пасажири не забували у вагонах своїх речей, але це також не має аніякісінького значення. Це завжди так, коли чогось або когось не стає. Потім до цього можна звикнути, але спочатку дуже страшно, що треба до цього звикати й що з часом таки звикнеться. І тоді усе ніби заспокоїться всередині, і тоді з’являться інші події та інші люди. А поки що їх ніби немає. Такий порожній і такий великий світ. Вона сідає за кухонний стіл і ставить на нього пакет із морквяним соком. Потім переписує вірш про зайця – мене проводжало зайчатко геть під дощем намокло я привезу тобі зайчику солодкого соку з моркви. Відкладає папір, схиляє над столом голову й плаче.
Час, відведений людині, начебто стає її власністю. Власністю непевною та ефемерною. Хоча люди говорять про те, що розпоряджаються своїм часом із такою впевненістю, ніби це справді так. Кажуть: у мене немає часу, коли не хочуть чогось робити й присвячувати цьому час. Люди вділяють комусь час – час, відданий іншій людині може виявитися найкращим подарунком. Дарувати свій час – це дарувати себе самого, це найінтимніший подарунок.
Хоча переважно люди не знають, що робити з часом і куди його дівати. Час стікає, час розливається, час втрачається. Дарина також не знає, що робити зі своїм часом. І не знає, що в ньому діється. Не знає, що з її часом – він то мчить, то ледве повзе, його то забагато, то замало. Дарина намагається відшукати рівновагу, але майже постійно її втрачає. Час нагадує їй канат, по якому вона незграбно просувається, наче канатоходець-початківець. Канатоходцеві досить успішно добратися до кінця натягнутого каната. Більше нічого йому не треба, він ясно бачить перед собою мету. Дарина не знає, куди вона мусить прийти, і нічого не може сказати про мету. Все це колись закінчиться, але Дарина не знає, чи справді їй туди аж так кортить. Себто до кінця її власного каната.
Розуміння. Свобода. Смерть. Це слова, над якими Дарині конче треба подумати. Це те, що її останнім часом найбільше бентежить. Так, ніби їй треба біля них побути, біля цих слів. Щось зрозуміти, і тоді можна бути вільною. Взагалі, бути вільною – це дуже
