часу в кожного з них стане катастрофічно мало. Потім вони повільно йтимуть по вулиці, тримаючися за руки, обережно переставляючи ноги, бо їхні старі тіла тепер такі крихкі, і хтось скаже: «яка зворушлива пара. Які гарні ці старенькі». Потім залишиться тільки закрити очі тому, чий канат життя закінчиться раніше. Такою буває людська любов, і вона прекрасна, навіть якщо не наважується цього сказати про себе вголос. Справжня любов – це свобода. Не треба бачити й бути поруч, аби любити.
Смерть – це завершення любові, люди так думають, хоча це й неправда. Коли хтось близький вмирає, ті, що залишаються, дивляться на життя зовсім інакше. Людина не може страждати від власної смерті, вона страждає від смертей інших – тих, хто дуже близький їй. Ми так і живемо, просуваючись із дня у день, і несемо із собою все більше й більше пам’ятей про різні смерті, які нас зачепили більше чи менше. Свого часу я майже заздрила дорослим людям, які ніколи не були на похороні. Я пам’ятаю більше похоронів, ніж весіль. Більше смертей, ніж народжень. Принаймні мені чомусь випадало бути свідком саме смертей. Не можу зрозуміти, чому мені довелося саме це бачити. Двоє підлітків ідуть по вулиці, узявшись за руки, він і вона. «Чи помер у тебе хтось?» «Ні. А в тебе?» «Теж ні». Вони ще зовсім далеко від того світу, у якому буває смерть, і вони знають, що таке ніби є, але майже в це не вірять. Таке буває не з ними. А в них є тільки їхні руки, їхні очі, й початок любові, й довге сьогодні, яке ніколи не закінчиться.
Дарина губиться у світі. Вона, як сліпе кошеня, не може зорієнтуватися у великих містах. Вона блукає містом, не запам’ятовуючи маршрутів, назв вулиць і номерів автобусів. Вона ніколи не знає, куди саме потрапить, якщо зверне у провулок А або в провулок В. Вона постійно втрачає орієнтири, і кожна її подорож власним містом стає першою подорожжю у світі. Дарина вбирає у себе вигляд будинків, дорожніх знаків, яскравих реклам, людський гамір та гул машин – і не запам’ятовує конкретних деталей. Іноді вона нікуди не поспішає, йде дуже повільно, вивчаючи все, що навколо неї; їй хочеться пальцями доторкатися кожної речі, щоб запам’ятати її розміщення, бо вона не певна, що їй вдруге вдасться сюди потрапити. Пам’ятати, що відчуває нога, коли ступає на бруківку. Як мружаться очі від яскравого сонця. Як осідає на щоках дорожній пил.
Дарина не тільки губиться серед речей, вона губить речі: рукавички, кулькові ручки, олівці, гребінці, проїзні квитки, документи й записники. Вона ніколи не знає, що в неї є і чого немає, ніколи не рахує грошей у гаманці, і дослідження його вмісту майже завжди виявляється для неї великою несподіванкою. Іноді приємною, іноді не дуже. Витрушує звідти монети, використані автобусні квитки, візитки, чеки, фотографії, календарики, іконки, таблетки – серед цього хаосу речей їй затишно. Виїжджає з інших міст і залишає за собою безліч речей – вони житимуть своїм життям уже без неї, вона ніколи їх більше не побачить і не знатиме, що з ними сталося. Може, їх хтось знайшов, і вони стали комусь у пригоді, може, ніхто їх так
