того, як насправжки виглядає її власник.
Сивий пан у сірому светрі всаджує Дарину на стільчик. Він змушує її посміхатися «красивою та відкритою усмішкою». Через декілька хвилин на екрані комп’ютера з’являються декілька Дарин – усміхнених і замислених. Фотограф пропонує вибрати правильний варіант. Дарині більше подобається усміхнений образ себе, отож вона вибирає те фото, на якому усмішка здається їй достатньо «красивою та відкритою». Пан у сірому светрі задоволений Дарининим вибором. «Це іще без поправок, так що далі буде краще». «Які ще поправки?» – дивується Дарина. Він сміється і посвячує Дарину в чудеса комп’ютерного формування образу людини. Але найперше він мусить завершити потрібні «поправки» і на її фотографії: додає шкірі густішого персикового відтінку, витирає незліченні веснянки, чіткіше окреслює лінію уст, робить темнішим волосся. Потім, хитро й загадково усміхаючись, дає Дарині порівняти варіант «до» та «після». Дарині нічого не залишається, як збентежено промимрити, що різниця таки є. З фотографії «до» на неї дивиться замучене дівча з хворобливо-блідою шкірою, запалими щоками та сумною усмішкою. Фото подано крупним планом, тому всі цяточки, плямки, на які перетворились веснянки, виглядають просто відразливо. Ну, принаймні малопривабливо. На фотографії «після» до Дарини усміхається майже фотомодель, шкіра якої дихає свіжістю, ця дівчина виглядає не засмоктано-виснаженою, а тендітною і трохи ніби прозорою. А її сумовита усмішка видається загадковою та доброю. Фотограф-деміург задоволено спостерігає за реакцією Дарини. Йому явно подобається новий образ, який він щойно створив. «Ну, вас я, на щастя, не мусив омолоджувати. Бо старших жіночок доводиться». «Що, справді?» – видушує з себе Дарина. «О-о-о, – протягує фотограф. – А ось погляньте». І показує їй два знімки. З лівого боку – зморщена пані років шістдесяти, а то й старша. Праворуч її вже не впізнати – все начебто те саме, але цій особі можна дати років на п’ятнадцять менше. «Ви, може, й чоловіків омолоджуєте?» – іронічно питає Дарина. «О, у чоловіків забаганок ще більше. Їм ще важче догодити». І приносить Дарині цілу пачку фотографій. «Оцей ось пан хотів схуднути, то чому б ні». З лівого боку на Дарину дивиться добродушний товстун. А з правого – цей же чоловік, тільки щоки його вже не такі круглі, а подвійне підборіддя взагалі зникло. «Як лисий хоче, щоб у нього було волосся, то й волосся можна зробити», – веде далі фотограф-деміург і показує Дарині ще один знімок. Сорокарічний дядечко зліва аж ніяк не може похвалитися надміром волосся. Та й жалюгідні кущики в нього на черепі складно назвати волоссям. А на фото праворуч у нього пишна каштанова чуприна, чимось схожа на волосся у ляльок – чи то своєю штучною пишнотою, чи то дивним, ненатуральним блиском. «Якщо хтось тяжко поранений, а треба фото, то й цьому можна зарадити», – фотограф показує Дарині ще один знімок. Обличчя молодого хлопця все у синцях, а біля лівої брови шрам. На фотографії з поправками його обличчя чисте, без жодного ґанджу. Дарина ніяк не може оговтатись і тільки спантеличено
