Озирнувшись, побачив кремезного цигана, який одразу ж блиснув золотими зубами:
– Послухай, де взяв таку люльку? Продай мені. Даю сто карбованців і зверху свою, – циган добув із кишені дерев’яну, страшенно закіптюжену «носогрійку». – Я без жартів, ось гроші.
– Вибачте, це подарунок, – відповів Орест, але циган посипав такими умовляннями, що хлопець розгубився і замислився. Із заціпеніння його вивів станційний гучномовець, який саме оголосив про наближення відправки автобуса.
– Ще раз вибачте, але подарунок я не можу продати! – вже рішуче промовив він тоді і пішов. Майже біля автобуса його наздогнала циганка, та ж сама, яка нещодавно годувала своїх дітей пиріжками.
– Я зараз міліціонера покличу, – Орест рвучко ухилився від її доторку, – чого ви до мене вчепилися? Не продається ця люлька, чи я незрозуміло кажу?
– Та Бог із нею, – несподівано спокійно промовила циганка. – Ну виб’є мене чоловік зайвий раз, мені не звикати. Просто я долю твою побачила, хочеш розкажу? І грошей мені не треба від тебе, тільки скажи – хочеш?
Це, звичайно, трохи заінтригувало Ореста. Помітивши, що водій несе документи на від’їзд, він заспішив:
– Ну, якщо ти так багато знаєш, то скажи хоча б, коли я помру?
– У такий самий день, що й народився. А люльки ти даремно не продав, – скоромовкою протріщала циганка і швидкою ходою попрямувала у бік свого тимчасового міні-табору.
Орест тоді тільки посміявся з циганського пророцтва. Проте тепер, коли вся картина відтворилася перед ним, як на кіноекрані, задумався. Він достеменно згадав: циганка сказала не «у той самий», а «у такий самий день, що й народився». Тобто, мала на увазі не дату, а день тижня. І день цей, виходить, четвер…
До речі, люлькою, принагідно згадав Орест, теж довго милуватися не довелося – кімнати в гуртожитках, у яких мешкали хлопці, тоді нагадували прохідні двори. Тож хтось невдовзі й прилагодив ноги відстояному в боротьбі з циганами подарункові. І лише нещодавно Орест випадково дізнався, що цим «кимось» був не хто інший, як його черкаський приятель – якось протверезівши, його дідусь докорінно переглянув факт власної щедрості, і велів онукові будь-яким способом повернути люльку додому. Хлопцеві ж було не надто зручно пояснювати неординарну ситуацію, тому він і пішов шляхом найменшого опору. Про це Оресту під час випадкової зустрічі у відрядженні розповів інший колишній однокашник-черкащанин, який на час зникнення люльки, саме їхав додому за сімейними обставинами і отримав завдання передати дідусеві мало не втрачену назавжди реліквію.
Отямившись від спогадів, Орест упіймав себе на думці, що досі не повідомив керівництво фірми про свою сьогоднішню відсутність. За рік роботи він зумів привчити шефа не ставити зайвих запитань – обов’язки свої виконував сумлінно, у разі необхідності не шкодував особистого часу, тому влаштовувати зайві вихідні йому ніхто не забороняв. Проте сьогодні шеф все ж попрохав Ореста забігти хоч на
