речі не варто було чіпати. Не наша це прерогатива. Але, знаєш, коли ми з тим чоловіком побачили, що програма невдовзі запрацює, таке шалене натхнення з’явилося, таке незбагненне піднесення, що досі того стану пояснити не можу. Потім, правда, повне спустошення відчув, але, зізнаюся тобі, скільки я не тестував після того програму, старий, в’їдь, жодного збою не було, жодного ерору. Звідки я знав, що Орест такий необачний фінт викине?
– Гаразд, Олежко, дуй до себе і швиденько роби те, що надумав, а я зв’яжуся з Орестом і за годинку ми будемо в тебе.
Олег, кивнувши, попрямував до виходу, а Вінько пішов до шинквасу розраховуватися. Запитав дозволу скористатися телефоном, кілька разів набрав Орестів номер, але намарне. «Де він подівся? – подумав тривожно. – Може, за цигарками вибіг?» Механічно почав гортати сторінки записника, але раптом згадав, що мобільника свого Орест нещодавно загубив і ще й вирішив певний час почекати, а раптом хтось поверне. Підсміхнувшись з такої наївності, Вінько залишив просякнутий кислим пивом ганделик.
Його зустрів по-справжньому білий і трохи мерехтливий світ. Це вже важко було назвати звичайним снігопадом, бо не чарівні й досконалі сніжинки, а безформенні мокрі клапті заліплювали йому очі й вуха. Вінько спробував заховати голову у комір, але снігова волога одразу ж почала затікати під одяг. Він забіг у першу-ліпшу прохідну арку, обтрусився, мов кіт, і дістав цигарки. Дійсно, узимку сніг налаштовує на спокій і філософський настрій, а від цієї весняної сльоти лише роздратування… Але куди ж подівся Орест? Не міг же він проігнорувати нашу домовленість!
– Вогню можна? – Вінько мовби прокинувся і побачив перед собою коротко стриженого, трохи розгубленого юнака у бруднющій робі. Першим бажанням, яке одразу виникло, було послати цього волоцюгу подалі, але, опанувавши себе, він тільки знизав плечима, мовби не зрозумів прохача.
– У нас тут із татом халтурка невелика, – хлопець, здалося, відчув Віньків стан. – Офіс якомусь адвокатові ремонтуємо, час підтискає, а в тата сірники закінчилися…
– Офіс, – майже вголос повторив Вінько, простягаючи хлопцеві одну із запальничок, яких він зазвичай мав по кишенях кілька, – а телефон там є?
– А як же адвокатові без телефону?
– Пропоную бартер, – Вінько тепер вже привітно усміхнувся, – я зроблю один дзвінок по місту, а вам залишиться ця запальничка.
Аж тепер він згадав, що Орест мав намір відпроситися з роботи, але це не означало, що його стовідсотково відпустять. Тож захопившись ідеєю якомога швидше опрацювати Мегабайта у потрібному напрямку, він підсвідомо зациклився лише на єдиному сценарії подій.
Орест дійсно виявився на місці. Він повідомив, що закінчує термінову роботу, потім мусить владнати ще деякі справи, а «рівно о дванадцятій плюс-мінус п’ять хвилин» готовий бути в Мегабайта.
Насправді ж із перекладом факсового повідомлення Орест впорався досить швидко, зі слів директора склав
