Ти казав, що добре так, як є.
– Як є, так. Але не так, як може бути. Я боюся…
– Чого ти боїшся?
Чудовисько зупинилося у дверях кімнати, повернулося.
– Досить з мене, відьмаче, твоїх запитань, які ти ставиш замість того, щоб відповідати на мої. Мабуть, треба тебе інакше запитати. Слухай, з якогось часу мені сняться паскудні сни. Може, точнішим було б слово «потворні». Чи я слушно боюся? Стисло, прошу.
– Прокинувшись після такого сну, чи ти ніколи не мав ніг у грязюці? Хвої на постелі?
– Ні.
– А чи…
– Ні. Стисло, прошу.
– Ти боїшся слушно.
– Чи можна тому зарадити? Стисло, прошу.
– Ні.
– Нарешті. Ходімо, проведу тебе.
На подвір’ї, поки Ґеральт поправляв в’юки, Нівеллен погладив кобилку по ніздрях, похлопав по шиї. Пліточка, зрадівши пестощам, схилила голову.
– Люблять мене тваринки, – похвалилося чудисько. – І я їх також люблю. Моя кицька Глитайка хоча й утекла спочатку, але повернулася потім до мене. Довгий час вона була єдиною істотою, яка товаришувала зі мною в нещасті. Вереена також…
Він заткнувся, скривив пащу. Ґеральт посміхнувся.
– Також любить котів?
– Пташок, – вишкірив зуби Нівеллен. – Видав себе, зараза. А, що там мені. Це не чергова купецька донька, Ґеральте, і не чергова спроба пошуку дещиці істини у старих побрехеньках. Це щось важливіше. Ми кохаємо одне одного. Якщо ти засмієшся, я тобі пику натовчу.
Ґеральт не засміявся.
– Твоя Вереена, – сказав він, – скоріше за все, русалка. Ти про це знаєш?
– Підозрював. Худесенька. Чорнява. Говорить рідко, мовою, якої я не знаю. Не їсть людської їжі. Цілими днями пропадає в лісі, потім повертається. Це типово?
– Більш-менш. – Відьмак дотяг попругу. – Напевно, ти думаєш, що вона не повернулася б, перетворися ти знову на людину?
– Я в тому впевнений. Знаєш, як русалки бояться людей? Мало хто бачив русалку зблизька. А я і Вереена… Ех, зараза. Бувай, Ґеральте.
– Бувай, Нівеллене.
Відьмак штурхнув кобилку у бік п’ятою і рушив до брами. Чудовисько пленталося збоку.
– Ґеральте?
– Слухаю.
– Я не настільки дурний, як ти вважаєш. Ти приїхав услід за одним із купців, які були тут останнім часом. Щось із якимось трапилося?
– Так.
– Останній був у мене три дні тому. Із донькою, не найкращою, зрештою. Я наказав дому зачинити всі двері й віконниці й не подавав ознак життя. Вони покрутилися подвір’ям і поїхали собі. Дівчина зірвала одну троянду з куща тітоньки й приколола собі до сукні. Шукай їх десь інде. Але зважай, що це паскудні місця. Я казав тобі, вночі у лісі небезпечно. Чути й видно нехороші речі.
– Дякую, Нівеллене. Буду пам’ятати про тебе. Хтозна, може я знайду когось, хто…
– Може. А може, ні. Це моя проблема, Ґеральте, моє життя і моя кара. Я навчився це зносити, призвичаївся.
