style="font-size:15px;"> – Ці шляхетні добродії? – промовила знехотя, зручніше всідаючись на своєму схожому на трон кріслі, – перебувають на службі милостивого володаря цих земель герцога Гереварда.
– Князя, – виправив із притиском Тай, молодший з рицарів, пронизуючи жрицю ворожим поглядом світло-голубих очей. – Князя Гереварда.[38]
– Не вдаватимемося у незначні ономастичні деталі. – Неннеке глузливо посміхнулася. – За моїх часів князями, зазвичай, титулували лише тих, у чиїх жилах текла королівська кров, але тепер це, здається, не має жодного значення. Повернімося до знайомства й з’ясування мети візиту лицарів Білої Троянди до мого скромного храму. Ти маєш знати, Ґеральте, що капітул[39] саме клопочеться перед Геревардом про землі для ордену, тому багацько рицарів Троянди пішли на службу до князя. А чимало місцевих, як присутній тут Тай, присягнули й прийняли червоний плащ, котрий так йому личить.
– Це честь для мене. – Відьмак знову вклонився, так само недбало, як і попереднього разу.
– Сумніваюся, – холодно промовила жриця. – Вони прийшли сюди не з почестями. Навпаки. Прибули із вимогою, аби ти якнайшвидше звідси забрався. Прибули, щоб тебе вигнати, якщо говорити коротко й по суті. Ти це вважаєш це за честь для себе? Я – ні. Я це вважаю образою.
– Шляхетні рицарі, здається, турбувалися дарма, – знизав плечима Ґеральт. – Я не збираюся тут оселятися. Заберуся звідси сам, без додаткових стимулів і нагадувань, і то скоро.
– Негайно! – гарикнув Тай. – Ні на мить не зволікаючи. Князь наказує…
– На території цього храму наказую я, – перебила Неннеке холодним владним тоном. – Зазвичай я стараюся, щоб мої накази не дуже суперечили політиці Гереварда. Доки та політика є логічною і зрозумілою. У цьому конкретному випадку вона ірраціональна, тож я не сприйматиму її серйозніше, ніж вона на те заслуговує. Ґеральт із Рівії мій гість, панове. Його перебування у моєму храмі мені приємне. Тому Ґеральт із Рівії залишатиметься у моєму храмі так довго, як він того забажає.
– Ти маєш нахабство опиратися князю, жінко? – крикнув Тай і, відкинувши плащ на плече, продемонстрував у всій красі рифлений, ламінований міддю нагрудник. – Насмілюєшся ставити під сумнів авторитет влади?
– Тихіше, – сказала Неннеке й примружила очі. – Тон нижче. зважай на те, що говориш і до кого говориш.
– Я знаю, до кого говорю! – ступив уперед рицар. Фальвік, той, котрий старший, міцно ухопив його за лікоть, стиснув так, що аж скреготнула залізна рукавичка. Тай люто рвонувся. – І я вимовляю слова, які є волею князя, володаря цих земель! Знай, жінко, що на подвір’ї чекають дванадцять солдатів…
Неннеке сунула руку до мішечка на паску й вийняла з нього невеличку порцелянову баночку.
– Я насправді не знаю, – промовила спокійно, – що станеться, якщо я оце зараз розіб’ю у тебе під ногами, Таю. Може, в тебе луснуть легені. Може, поростеш шерстю. А може, й те, й інше, хто знає? Хіба лише милостива Мелітеле.
– Не смій погрожувати нам своїми чарами, жрице! Наші солдати…
– Ваші
Досить відомими з європейської історії є протиставлення «князів» і «герцогів» на прикладі Франції Раннього Середньовіччя. Й насправді, тут була чітка різниця між герцогом, так би мовити, вродженим (який, частіше за все походив з роду, що володів цими землями до приходу сюди централізованої королівської влади), і який вважався «князем» у цій місцині, й герцогом, який отримував титул завдяки служінню монарху.
Капітул – де-юре верховний орган управління в орденах, що приймав більшість значних рішень, а в ряді випадків мав повноваження змістити навіть Майстра ордена. Капітул складався з певної кількості осіб, куди могли входити Великі командори (при наявності в ордена кількох великих командорій), каштелян, ключник, заслужені орденські рицарі тощо.
